Nonverbal Communication and Culture

Метросексуальний стиль

2011-05-07T16:31:00.000+03:00

Стиль “молодості” запозичується іншими віковими категоріями. Новий стандарт чоловічої експресивної поведінки демонструє загальносвітова тенденція до метросексуальністі. Поняття “метросексуал” (від англо-американського сленгу metro – велике місто, мегаполіс, метрополія) запроваджене британським дослідником Марком Сімпсоном (Mark Simpson) у книжці про чоловічу ідентичність “Втілення мужчини” (1994). Автор терміна використав його задля опису нового, нарцисичного, усвідомлюваного типу чоловічості, репродукованого кінематографом, рекламою, модними журналами, аби замінити ним традиційну, обмежену, замкнену в собі маскулінність.

Типовий метросексуал – молодий (20-35 років), самостійний, працюючий мешканець міста, для якого власна зовнішність є інструментом привернення уваги інших. Це чоловік, який не соромиться піклуватися про власне тіло й красу, використовує новинки чоловічої косметики, знається на тонкощах догляду за обличчям. Метросексуали володіють яскраво вираженим художнім чуттям та естетичним сприйняттям оточуючого світу, прискіпливі до речей та людей, що їх оточують. Вони витрачають багато сил і часу задля підтримування вишуканого стилю життя.

Естетичними еталонами для метросексуалів стають чоловіки, відомі своєю зовнішністю і стилем, чий медіа-образ відповідає ідеї метросексуальності: Девід Бекхем, Кріштіану Роналду, Джастін Тімберлейк, Бен Аффлек, Бред Пітт, Хью Джекмен.

У XIX столітті схожий культурний феномен був відомий під назвою денді. Хоча дендізм в експресивному плані являє собою дещо інше: це холодна харизма, аристократична манера поведінки й індивідуалістична ідеологія. У метросексуалів немає яскраво вираженого й часом нахабного індивідуального смаку, любові до експериментів, властивих денді. Тут проходить досить чітка розмежувальна лінія між цими двома поняттями. Головне, що розділяє денді й метросексуала, – це момент нонконформізму. Тому що денді – лідер моди – може собі дозволити одягатися не так, як більшість. Це він створює правила, яких дотримуються інші модники. Дендізм – доля естетів і одинаків, а метросексуалізм – це явище масове. Метросексуал, на відміну від денді, фігура конформістська, він слідує законам масового смаку.

Невербально-певедінковий стиль беггерів

2011-05-07T15:32:00.004+03:00

Через вражаючі невербальні коди вираження молодіжним культурним стилям приділяється велика увага з боку мас-медіа. ЗМІ займаються при цьому не тільки комерціалізацією молодіжних культур – вони поширюють їх через комерцію. В епідеміях скандалів, загострення, узагальнень та знецінення вони пришвидшують розвиток і піднесення молодіжно-культурних стилів.

Культурна індустрія саме через свою поширеність та неминучість надає багатьом молодим людям відчутний шанс активно співпрацювати з буденною культурою, відповідно використовувати її як засіб вираження.

Більшість молоді, як зазначає Ральф Фольбрехт, орієнтується у наші дні на модні переваги і сенсорні тлумачення молодіжних культур та використовує свої пропозиції у сфері вільного часу, передовсім беручи до уваги функції вираження і переживання. Вони залишаються звичайно за межами молодіжних культур – тільки маленька меншість належить до відповідного центру молодіжної культури і там виражається експліцитно.

Мас-медійна реклама, потужна індустрія молодіжної моди, використовуючи механізми соціально-психологічного впливу, а почасти й маніпулятивних технологій, вдало естетизує і фетишизує не лише певні тенденції модного одягу, але й навіює переваги певного стилю життя.

Так, оригінальний невербально-поведінковий стиль поширює нова для української молоді субкультура “беггерів”, як певний аналог американських і західноєвропейських “бегбоїв”. Для беггерів (англ. baggyers, baggyboys – “охламони”) головним фетишем є специфічний одяг: широкі спортивні, або джинсові скейтерські штани (слово baggy перекладається як мішок, широкі штани) та футболки з капюшонами (так звані “кенгурушки”). Апологети беггерського руху постійно підкреслюють, що основою їхньої субкультури є фетишизація мішкуватого вбрання. На відміну від реперів, брейкерів та інших хоперів для беггерів мішкуватий одяг є саме сексуальним фетишем, а не лише знаковим субкультурним символом чи справою естетичного смаку.

Засновником беггерського стилю одягу прийнято вважати французького психолога і модельєра П’єра Ґорше (Pierre Haurchet). На його думку, молодіжний одяг має бути напівспортивного стилю, а за формою протилежним для дівчат і юнаків, щоб підкреслити їхню привабливість. Він намагався пояснити вплив одягу на сприймання зовнішності людини і вважав, що симпатія дівчат і хлопців ґрунтується на різних деталях оформлення одягу. Для дівчат він пропонував широкий кльош на рукавах і штанинах і декольте, а хлопцям рекомендував протилежне: мішкуваті штани та кофти із зажимами на зап’ястях.

У своїй монографії “Розмірковування про молодіжну моду” (“Les meditations de la mode jeune”, 1981) автор сформулював основні аксіоми привабливості й досить оригінальну “теорію кілець”, яка згодом здобула певне експериментальне підтвердження. У результаті досліджень були зафіксовані елементи одягу, що найпотужніше впливають на еротичну привабливість людей. Виявилося, що на тілі людини дійсно існують місця, на які оцінюючи симпатії люди підсвідомо звертають увагу в першу чергу. На жіночому тілі ці місця – лікті, груди, стегна і коліна. На тілі чоловіка – це шия, зап’ястя рук, талія і зап’ястя ніг. У всіх цих місцях навколо тіла людини можна подумки обвести “кільця”. Щоб одяг максимально підкреслював і посилював привабливість для партнера, потрібно зробити так, щоб у цих місцях він мав реальні кільця, а в місцях “кілець” протилежної статі одяг мати реальних кілець ні в якому разі не повинен. Наприклад, якщо рукава сукні дівчини короткі, то вони повинні мати манжет на лікті, а якщо довгі – то не повинні мати манжет на зап’ясті. У хлопців навпаки: якщо рукава футболки короткі, то вони повинні розширюватися до кінця, а якщо довгі – то мати резинку на зап’ястях.

Найоптимальніший варіант для хлопця посилити свою привабливість в ділянці шиї – це носити кофту з капюшоном. Також хлопцям рекомендувалося носити довгі футболки й не заправляти їх у штани, а дівчатам – дуже короткі футболки, що не прикривають пупок, і спідниці, що розширюються донизу.

Створивши за своїми правилами колекцію молодіжного одягу П. Ґорше, емпірично виявив, що фетиш-одяг збуджує, одягнену в нього людину, а її носій починає приваблювати представників своєї статі.

Мас-медійне пропагування відповідної моди сприяло виникненню субкультури юнаків, що мають яскраво-виражений фетиш до одягу. Деякі із цих молодих людей (від 16 до 26 років) зі специфічним підлітковим “прикидом” позиціонують себе як особи з нетрадиційною орієнтацією, але з натуральними манерами й натуральною поведінкою. Беггерський кодекс відкидає жінкоподібність, манірність, примхливість, кокетливість, у той же час маскулінність не повинна бути показною. Головними рисами беггера мають бути товариськість, добродушність, порядність, вірність в любові і дружбі, мужність, щирість.

Останнім часом, під впливом інтернет-спілкування беггерство набуло масового розповсюдження на російсько-українських теренах, проте через суперечки між “фетишистськими” та “гейськими” прибічниками розкололося на дві гілки. Останні розглядали беггерство лише як своєрідне молодіжне відгалуження гей-культури. В Європі стиль життя бегбоїв розповсюдився переважно в Нідерландах, Німеччині, Швеції, Швейцарії, Франції, Австрії, Чехії.

Як бачимо, епатажність, екстравагантність, сексуальність, енергія, здорове і красиве тіло стають стилем життя, який практикується не лише тінейджерами, але й більш зрілими молодими людьми.

Невербально-експресивна стилістика емо-дітей

2011-05-07T00:25:00.003+03:00

Досить специфічним естетико-експресивним стилем презентує себе найпоширеніша зараз в Україні субкультура “емо-дітей” (англ. emotional kids), які є прихильниками відповідного музичного стилю із чуттєвим наповненням. Найпоширеніша субкультура емо серед підлітків 13-17 років (хоча іноді зустрічаються і старші прихильники). Головна риса емо – це вираження та нестримання своїх емоцій, найважливіше – бути собою і не заганяти себе у якісь певні рамки. В емо свої погляди на життя, яке складається з двох основних кольорів: чорного (символізує несправедливість, жорстокість світу) та яскравих кольорів (щасливі емоції, кохання, приємні переживання).

Специфіка субкультури емо полягає в тому, що її характерна семантика дуже точно відповідає тим особливостям психіки, які характерні для підліткового віку. У випадку з емо підліток одержує можливість пояснити, у тому числі і самому собі, деякі особливості свого емоційного стану, поведінки, сприймання навколишнього світу, через приналежність до даної субкультури. Субкультура легалізує й індульгує підвищену емоційність, психологічну дисгармонійність, інфантильність, істеричні реакції і конфліктність підлітка. Ці та багато інших (відчуття відторгнутості, максималізм, контрастне сприймання світу і т. ін.) феноменів підліткового віку актуалізуються в естетичних формах субкультури.

Емо-молодь віддає перевагу особливому стилю, який виділяє їх серед інших субкультур.
Базовою експресивно-невербальною ознакою емо є специфічна скуйовджена зачіска, неодмінно з косим чубчиком, що закриває половину обличчя, чорний або темно-каштановий колір волосся, яскраво підведені чорним очі (як у дівчат, так і в хлопців), візуальне підкреслення астенічної статури, нівелювання маскулінних рис за рахунок підбору одягу і манери поведінки. Зачіски не діляться на жіночі і чоловічі, часто можна побачити однакові стильні зачіски як у хлопців так і в дівчат.

Правила емо-моди проголошують унісексуальні тенденції: емо-хлопці повинні у своєму “прикиді”, як мінімум, у чомусь скидатися на дівчат, відповідно емо-дівчини мають нагадувати оточуючим “гламурних” хлопців. Це завжди чорно-рожевий одяг або чорно-біла “шахматка”; звужені донизу джинси з низькою посадкою; труси, що демонстративно стирчать у хлопців з-під штанів (зустрічаються також у реперів і беггерів); футболки або майки зі смішними дитячими малюнками з мультиків, емблемами емо-груп; шалик, що закриває майже все обличчя; багато значків, брелоків, різних браслетів та напульсників; прямокутна сумка; як правило, кеди; для дівчат – чорно-рожеві гетри. Емо-молодь схильна до всілякого пірсінгу (у носі, вухах, губах, бровах, на переніссі, у сосках, у пупку й т. ін.), руки та шия прикрашаються різнобарвними браслетами, намистами, ошийниками, шарфами. У цілому в іміджі часто підкреслюється його незграбність і безглуздість, створюється образ дивного і беззахисного персонажа. Вкрай важливим і універсальним провідником естетичних норм стає емо-арт.

Емо-арт – досить своєрідне явище, широко розповсюджене в субкультурі емо і популярне в молодіжній субкультурі в цілому. Сам по собі емо-арт являє собою вид комп’ютерної графіки, що поєднує фотоколажі, графічний дизайн і частково фотомистецтво (в даному випадку є різниця між фотографіями емо, які не претендують на естетичне значення, і, власне, постановочним емо-артом). Зображення створюються відповідно до своєрідної емо-естетики, і, мабуть, є головним провідником візуальних естетичних норм, багато в чому створюючи “ідеальний образ” представника руху і семантику субкультури емо.

Для емо-арту характерне поєднання контрастних елементів, висока експресивність зображення, барвистість і емоційність. Сюжетами емо-арту часто стають відносини між юнаками та дівчатами, особливо з досить вираженою трагічною складовою: самогубство і подібні емоційно насичені ситуації. Контрастність присутня як у кольоровій гамі, так і в поєднанні образів (маленька дівчинка з плюшевим ведмедиком в одній руці і закривавленим ножем у інший). Найбільш характерне використання чорного і рожевого кольорів, поєднання чорного з білим або з якими-небудь яскравими кольорами, використання рожевого і пастельних тонів у зображеннях із сентиментально-інфантильним сюжетом.

У цілому інфантилізм як естетичний прийом властивий як субкультурі в цілому, так і емо-арту. Сюжетами останнього часто стають діти (наприклад, обігрується тема зворушливої дитячої закоханості), дитячі іграшки, образи, характерні саме для дитячого семантичного поля.

В якості носіїв еталонного зовнішнього образу емо розглядаються фотомоделі, з атрибутикою, яка повністю відповідає адвентивним субкультурним нормам. Фото цих фотомоделей, як правило, хлопців, превалюють на всіх навколо-емовськіх сайтах. Особливістю цих фотосесій є те, що вони одночасно розміщуються на непорнографічних інтернет-сайтах та мають виражену прогейську спрямованість й інтерес у цьому середовищі. Враховуючи, що на таких фотографіях зняті напівоголені підлітки, головними атрибутами приналежності до субкультури емо стають: чубчик, пірсинг на обличчі, обведення очей. Тобто, специфіці в одязі приділяється вже другорядне значення.

Іншою специфікою експресивної поведінки емобоїв є демонстративна гомоеротика. За характером поведінки хлопці повинні бути жіночні, і зовні повинні проявляти ніжні дружні почуття до інших емобоїв. Специфічною “візитною карткою” субкультури емо є фотосесії цілування емобоїв.

Описані якості призводять до того, що часто синонімом “емобоя” стає слово “емогей”. Дані типи поведінки можуть бути одночасно й задекларованими і реальними.

Російські дослідники акцентують увагу на наступних невербально-поведінкових ознаках представників емо-культури:

- демонстративна емоційність, що переходить в істеричність;

- як дівчата, так і хлопці можуть плакати на людях (така поведінка вітається);

- ексцентрично-публічне цілування емобоїв: “emoboys kissing” (дія не вказує на сексуальну орієнтацію);

- у невеликої частини емо-хлопців мимовільна, надмірно жіночна поведінка.

Вивчаючи численні сайти про сучасних представників цієї та інших субкультур, таких, що у величезній кількості з’являються в інтернет-просторі, створюється враження, що це певна данина моді, популярний у сьогоденні стиль поведінки і самовираження для підлітків.

Розділ ІІІ. Новітні субкультури молоді: візуальна психосеміотика

2011-05-06T23:36:00.005+03:00

У будь-якій аудиторії перелік назв яскравих субкультур молоді викликає жвавий інтерес, особливо щодо тих, які на слуху – як, наприклад, “метросексуал”, “емобой” чи “гламурний падонок”. Усім цікаво зрозуміти, чому менша частина молодого покоління свідомо обирає стиль або субкультуру, публічні прояви якої викликають в іншої частини молоді і більшості дорослих не дуже позитивну реакцію. У кращому разі – неприйняття і здивування, у крайньому – моральну паніку.

Усередині самого субкультурного простору також не припиняються ритуальні бої. Скіни борються з реперами й графітчиками, гопники ненавидять неформалів за “західництво”, неформали – гопників за життя “по понятіям”; попса бореться з андеграундом, гламурні мажори з падонками й так далі.

І це лише найбільш поверхневі бої. Не менш серйозні культурні розборки відбуваються на більш глибинному рівні: класовому, етнічному, гендерному. Наприклад, хто на сьогоднішніх молодіжних сценах – носій значень правильного, “справжнього” чоловіка, “справжньої” жінки? У цьому вимірі найбільш активно відбувається символічна боротьба між скінами і готами, мажорами і емо.

Не менш жорсткі суперечки ведуться і всередині самих субкультур за право називатися правильними і справжніми: панками, скінами, готами. Ну і звичайно ж боротьба не затихає між ідеологічними послідовниками і субкультурними туристами і імітаторами, які використовують виключно зовнішню символіку і “псують” чистоту і правильність іміджу. Субкультурний капітал давно вже активно освоюється і присвоюється ринками. Знахідки, відкриття і епатажні виклики зручно і комфортно розташовуються на полицях сучасних стильових супермаркетів.

Субкультурний капітал може допомогти компенсувати брак реального статусу. Так, наприклад, за допомогою субкультурно-стильового іміджу (прикид, сленг, активності) або просунутості в знанні музичних новинок, футбольних скандалів, зоряних таємниць (залежно від культурних уподобань) можна реально “відвоювати” особливу авторитетну позицію в групі.

Молодь, організована в спільність у результаті єднання навколо будь-якої ідеї, достатньо часто виявляє схильність до створення нової естетичної реальності. Вона по-своєму осмислює естетичні якості світу, наповнюючи новим змістом старі поняття, такі, як краса, художній смак, естетичний ідеал; намагається змінити простір, у якому існує, естетизувати його з позиції власних уявлень про прекрасне.

Виражений естетичний первінь в молодіжній субкультурі втілюється в її ігровій природі. У молодіжній субкультурі нерідко злиття кордонів між грою і діяльністю. Це проявляється в театралізації, артизаціі, “карнавальності”, імпровізаційності життя. Естетична гра в молодіжному середовищі стає способом самовираження членів субкультурних груп.

Театралізація широко спостерігається в обрядах і ритуалах, до яких досить часто вдаються у своїй публічній життєдіяльності молодіжні культури. Ігровий момент властивий створенню та функціонуванню власної мови знаків і символів окремих молодіжних субкультур.

Цей же ігровий момент характерний для молодіжних субкультур у різних публічних формах спілкування зі своїми однодумцями, які реалізуються в різнобічних театралізованих акціях, шоу, перфомансах, хеппінгах, маніфестаціях, фестивалях.

Артизація як форма естетичної гри в життєдіяльності різних молодіжних субкультур (готи, емо, беггери) знаходить свою актуалізацію в демонстративно-епатажній манері поведінки, в особливому стилі, що включає не тільки особливості поведінкових норм, але й специфічні уподобання в одязі, зачісках, аксесуарах.

Як будь-яке культурне утворення, молодіжні субкультури мають свої елементи комунікації: символи, знаки, коди інтерпретації. Функції такої комунікації є стандартними, як для будь-якої культурної спільноти: порозуміння, посвячення в дану спільноту і, найважливіше, розпізнання, тобто за допомогою певної символіки і кодів її розшифрування, проведення поділу на “своїх” і “чужих’.

Російська дослідниця молодіжних субкультур Т. Щєпанская пропонує поділ культурних кодів, за якими можна встановити належність до певної субкультури, на вербальні та невербальні .

Вербальні коди включають сленг, сміхові жанри (стьоб-культура), містичні жанри (легенди, перекази), графіті. Невербальні ж коди, за Т. Щєпанскою, містять у собі просторовий код (місце тусовки), часовий код (ця культурна структура не обмежує вікову категорію своїх членів), речовий код (інтер’єр приміщення, одяг, аксесуари) і тілесний код (довжина волосся, зачіски, фемінінність і маскулінність, татуювання, пірсінг, скарифікація). Звичайно, що всі ці елементи є вираженими в різних субкультурах з різною силою.

Інтерпретація даних культурних кодів залежить від читача та граматик, якими він користується при прочитанні. Так, між спільнотами символ функціонує як розпізнавальний, тобто такий, який дає можливість упізнати “свого” і відштовхнути “чужого”. Для маркірування власної культури члени вдаються до знаків-сигналів, що надаватимуть відповідну інформацію про їх власника. Тому угрупування навмисно обирає символи, що будуть контрастувати з іншими групами.

Вивчення психосеміотичного простору субкультур молоді, опис невербальних символів, образів, категорій, через які визначається навколишня дійсність, набуває особливої актуальності через експансію мас-медійного впливу щодо пропагування певних брендів, іміджів, стилів.

З когнітивної точки зору, як зазначає М. Соколов, культуру можна розуміти як сукупність ментальних структур, набутих більшістю суспільства, а субкультуру – як один із можливих культурних виборів: “кожна субкультура містить набір правил, які дозволяють приймати рішення стосовно всього , що може бути вибрано – підходить це для них чи ні, а якщо немає жодного задовільного варіанта – винаходити щось своє. Можливо, система принципів, за якими здійснюється вибір, – це найважливіша характеристика субкультури”. Він висловлює припущення про те, що принципи, котрі організовують розвиток субкультури, можуть розглядатись як “сценарій” або “скрипт”– когнітивна структура, що організовує поведінку в деяких типах ситуацій. Розвиток субкультури, відповідно, визначається програмою, яка регулює відносини з нормами культури, частина яких інтеріоризується, а частина відкидається. На думку М. Соколова, говорити про вибір культури неможливо: залучення до неї починається без згоди дитини, проте долучення до однієї із субкультур у всіх випадках передбачає прийняття рішення (або декількох послідовних рішень), що здійснюється свідомо. Це – один з рідкісних моментів, коли людина вільна вирішувати, через які окуляри їй дивитися на світ.

Приєднання до молодіжного культурного стилю не є проте цілком випадковим. З одного боку, вибір стилю залежить від суб’єктивного сенсу життя у біографічному контексті (як я можу показати, хто я є або ким я хочу бути?), а з іншого боку, структурної площини, де значення знаку виявляється лише з контексту інших знаків. Легко розшифровані сторонніми коди життєвого стилю не можуть бути розміщені будь-як, тому що молодь постійно рухається, мандрує в знаковому світі значень.

На думку дослідників, мати стиль означає для представників молодіжних субкультур спроможність пропонувати та інсценізувати свідомо для інших, так само як і для власного авторитету, цілісну інтерпретацію своєї особи. При цьому абсолютно не потрібно мати експліцитне дискурсивно-проміжне поняття або готове обґрунтування для пропонованого стилю. Необхідно лише знати і застосовувати в дії ті характерні селекції, за допомогою яких виникає та інсценізується певний стиль.

Молодіжні формації найчастіше представляють “експресивний” та “інтерактивний” стиль поведінки. Символізм на рівні вираження (через молодіжний стиль) залишається все-таки обмеженим, тому науковці пропонують розглядати молодіжні культури в теоретичних рамках концепту стилю життя. Крім того, процеси індивідуалізації стосуються спочатку сфер чуття, не руйнуючи при цьому окремих партикулярних зразків поведінки.

У сучасних молодіжних культурах привертає до себе увагу естетикотворче перебільшення буденності. Замість переконання, боротьби, вимог про зміни світу тут ідеться про власне представлення за допомогою ексцентричних засобів вираження і невербальних технік бриколажу через порушення усталених соціальних правил. Під техніками бріколажу (від франц. вricolage, вricote – “дрібничка”, “дурничка”, “дріб’язок”, “витребеньки” тощо) ми розуміємо процес перетворення значення об’єктів чи символів через нове використання або нестандартні переробки непов’язаних речей.

Бібліографія до другого розділу

2011-05-06T22:50:00.001+03:00

Бутовская М. Л. Язык тела: природа и культура (эволюционные и кросс-культурные основы невербальной коммуникации человека). – М., 2004.

Гринько И. А. Искусственные изменения тела в системе социокультурных символов традиционных обществ: Автореф. дис. канд. истор. наук. – М., 2006.

Гуревич П. С. Философская антропология. – М., 1997.

Исаева А. Ю. Физиогномика как социокультурный феномен: Автореф. дис. канд. философ. наук. – Чебоксары, 2002.

Люльчак Е. Мимический барьер//www.rbcdaily.ru/2009/08/20/

Махний Н. М. Фейсбилдинг, или кое-что о строительстве лица. – Чернигов, 1995.

Махній М. М. Символіка тіла. – Чернігів, 1997.

Махній М. М., Русанов Ю. А. Етносфера. Нариси з української етнодемографії та етнопсихології / За ред. М.А. Скока. – Чернігів, 1999.

Махній М. М. Вплив етнокультурних факторів на сприймання зовнішності людини // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. – Т. ІІ. – Ч. 6. – К., 2000.

Махній М. М., Русанов Ю. А. Етніка: Науково-пізнавальні нариси / За ред. М. А. Скока. – К., 2004.

Махній М. М. Тілесні символи та ритуали як вияв етнічних стереотипів соціальної взаємодії // Актуальні проблеми психології. – Т. 1: Соціальна психологія. Психологія управління. Організаційна психологія. – Ч. 1. – К., 2001.

Махній М., Русанов Ю. Тілесні ритуали як вияв поведінкових етностереотипів // Поведінкові типи в українському соціокультурному середовищі: історичний досвід та аналіз тенденцій: Зб. наук. праць за результатами міжнар. наук. конф. – К., 2007.

Махній М. Чоловіча борода у дзеркалі етнофізіогноміки: спроба кроскультурного порівняння// http://osobystist.com/

Найда А. М. Стійкі народні порівняння як об’єкт фразеології (семантичний і структурний аспекти): Автореф. дис. канд. філол. наук. – Дніпропетровськ, 2002.

Сегеда С. П. Основи антропології. – К., 1995.

Сикевич З. В. Социология и психология национальных отношений. – СПб., 1999.

Сузнель А. Символіка людського тіла. – К., 2003.

Терехова Д. І. Асоціативний портрет українця та росіянина//Мовознавство. – 1997. – № 6.

Файзуллина А. Г. Инвективы-композиты в системно-функциональном аспекте (на материале немецкого, русского и татарского языков): Автореф. дис. д-ра. филолог. наук. – Чебоксары, 2008.

Юнг К. Г., фон Франц М.-Л., Хендерсон Дж. Л. и др. Человек и его символы. – М., 1997.

Обрізання: ритуал ініціації чи культурний символ?

2011-05-06T22:39:00.001+03:00

Одним із традиційних сюжетів етнографії є тілесні обряди та ритуали, через які суспільство оформляє настання статевої й соціальної зрілості підлітків і які часто включають ті чи інші операції на геніталіях, особливо у хлопчиків.

Поняття “обрізання” слід розуміти як збірне поняття, що охоплює оперативне втручання різної ступені складності в статеві органи дівчат та хлопчиків. Мотиви цього містяться в культурних традиціях. Втручання, в залежності від культури, можуть бути від малих ушкоджень до складних оперативних змін, які в окремих випадках призводять до каліцтв, наприклад при дефлорації дівчат.

За даними “Етнографічного атласу” Дж. Мердока, такі операції практикуються в 10 % усіх обстежених суспільств, найчастіше у народів Африки, Австралії та Океанії. У одних народів хлопчиків піддають обрізанню (кругове вирізування крайньої плоті – циркумцизія), у інших – супергинізації (надрізування передньої частини крайньої плоті без її видалення).

Поширеність обрізання у сучасному світі

Ініціація означає, що хлопець стає мужчиною, звідси – підвищена увага до його чоловічого єства. Проте далі у дослідників починаються суперечки. З. Фройд та інші прибічники психоаналізу вважають обрізання символічною заміною кастрації, спрямованої на запобігання інцесту і збереження сексуальних прав батька. Антрополог М. Мід убачає в обрізанні засіб психологічного вивільнення хлопчика з-під впливу матері, символічний вододіл між дитинством, коли малюк перебував під опікою жінок, і дорослістю, коли він, підрісши, вступає у світ чоловіків.

Інші етнологи пояснюють чоловічі ініціації необхідністю утвердження особливого чоловічо-го статусу й підтримання групової солідарності чоловіків на противагу жіночому началу. Також учені намагаються пов’язати ритуальне обрізання з процесом статевої ідентифікації хлопчика. Видаляючи крайню плоть, яка символічно розглядається як жіночий рудимент (подібно до того, як клітор у дівчаток уважається чоловічим елементом), дорослі чоловіки “рятують” хлопчика від статевої невизначеності й у цьому розумінні саме вони, а не мати, роблять його мужчиною, даючи йому відповідну статеву й сексуальну ідентичність – віднині він належить до товариства чоловіків. “Обрізання, – зазначає сучасний філософ Г. Гачев – це подолання андрогінності, споконвічної цілісності чоловіка, першого Адама, – і посилення в нього частковості, половинчастості, статі, чистого мужчини, який сам по собі існувати не може, а потребує доповнення іншою половиною, щоби скласти й знову утворити єдину плоть”.

Обряд обрізання крайньої плоті статевого органу у хлопчиків в іудаїзмі здійснюється на восьмий день після народження малюка і засвідчує етноконфесійну належність та ознаку завіту між Ягве і обраним ним народом; в ісламі постає важливим елементом конфесійної ідентифікації, але здійснюється над підлітками.

Обрізання крайньої плоті застосовується також у деяких племенах Африки, Австралії та Океанії.

Відрізування клітора, яке проводиться часто за допомогою бритви або уламка скла, практикується в основному в африканських, а також у деяких азіатських країнах. В основному цій операції підлягають дівчатка у віці від 4 до 12 років, але іноді й немовлята.

Обрізання практикувалось ще в стародавньому Єгипті, до того, як воно було введено у євреїв, як частина Божого заповіту з Аврамом, як це записано в книзі Буття 17:11-13:

“І будете ви обрізані на тілі крайньої плоті вашої, і стане це знаком заповіту поміж Мною й поміж вами. А кожен чоловічої статі восьмиденний у вас буде обрізаний у всіх ваших поколіннях, як народжений дому, так і куплений за срібло з-поміж чужоплемінних, що він не з потомства твого. Щодо обрізання, – нехай буде обрізаний уроджений дому твого й куплений за срібло твоє, – і буде Мій заповіт на вашім тілі заповітом вічним”. Серед більшості християн обрізання не має релігійного значення, але воно не є забороненим. Християни звільнені від необхідності обрізання викупною жертвою Ісуса Христа, як про це говорили апостоли Петро (Дії 15:10) і Павло у посланнях до римлян (Рим. 4:9-12) та ефесян (Еф. 2:14-18). Єдиним виключенням є християни-копти в Єгипті та Ефіопії, де роблять обрізання дітям перед хрещенням.

У мусульман обрізання не вимагається Кораном, а йде від прикладу пророка Магомета, що, як вважають, був нащадком Кедара, сина Ізмаїла, що був старшим сином Авраама. У багатьох під-Сахарських племен Африки обрізання є важливим ритуалом посвячення підлітків і має подвійну мету: як перевірка сміливості та витривалості, і як видима ознака того, що дитина стала чоловіком.

У наш час обрізання часто проводять з гігієнічною метою у немовлят, а також при необхідності усунення вроджених виродливостей. Медичне значення цієї операції (за виключенням виродливостей) не є безсумнівним. З одного боку, є деякі вказівки, що це зменшує ймовірність раку пеніса в подальшому житті, а також менший ризик раку шийки матки у жінок, що живуть статевим життям з обрізаними партнерами.

Урологи стверджують, що обрізані чоловіки менше хворіють на інфекційні хвороби сечових органів, а також мають менший ризик зараження венеричними хворобами. З іншого боку, педіатри вважають, що безпосередній ризик цієї операції набагато перевищує можливі позитивні наслідки в майбутньому. Батьки приймають рішення про обрізання своєї дитини, виходячи з емоційних, соціальних, релігійних та медичних міркувань.

У сучасному західному світі обрізання практикується усюди. Зазвичай ця процедура здійснюється лікарем у лікарні з дозволу батьків. Отже, людина, яка піддається обрізанню, не має права голосу під час прийняття цього рішення. Навіщо взагалі видаляють клаптик шкіри, що прикриває головку пеніса новонароджених хлопчиків, невідомо. Етнічні євреї, навіть ті, що відмовилися від традиційної віри й обрядів, роблять це, скоріше за все, для того щоб втішити своїх батьків або зберегти сімейну чи етнічну традицію, або з міркувань гігієни (хоча необрізана людина може бути такою ж чистою, як і обрізана).

Більшість молодих сімейних пар сумніваються у необхідності нанесення цього традиційного каліцтва, вирішуючи зачекати до того моменту, коли їхні сини підростуть і зможуть самі вирішувати, видаляти їм крайню плоть чи ні. Вони уникають дискусій про красу чи потворність обрізаного члена в порівнянні з необрізаним, оскільки краса – поняття суб'єктивне.

За даними дослідження, проведеного в рамках програми Національного огляду здоров’я і громадського життя США, популярність чоловічого обрізання в країні досягла рекордно низької оцінки.

У 60-і роки минулого століття обрізання крайньої плоті, рекомендоване з гігієнічних міркувань, проводилося майже 90% американських дітей чоловічої статі. Однак, за даними на 2004 рік, загалом по США обрізанню піддалися всього 57% новонароджених хлоп-чиків, а в деяких штатах цей показник опустився нижче 50%.

Міні-маніфестація під час форуму Американської асоціації педіатрів: "Крайня плоть не є вродженим дефектом", "Обрізання: чиє тіло, чиї права? Залиште вибір йому!"

Як зазначають експерти, така зміна переваг багато в чому пояснюється припливом мігрантів з Латинської Америки й Азії, де обрізання не практикується. Так, його популярність значно нижче на Заході країни, де число прибульців із цих регіонів особливо велике. Незважаючи на різке падіння популярності обрізання, воно як і раніше залишається найбільш затребуваною хірургічною операцією в США.

Низка американських лікарів думають, що відсутність крайньої плоті знижує ймовірність захворювань, які передаються статевим шляхом, і раку пеніса. Втім, у зв’язку з недоліком достовірних наукових доказів цих ефектів Американська медична асоціація виключила обрізання зі списку рекомендованих процедур ще в 1999 році.

Проте на початку 2007 року Всесвітня організація охорони здоров’я офіційно рекомендувала чоловіче обрізання як додатковий засіб профілактики ВІЛ/СНІДу в найбідніших країнах світу. Масштабні дослідження, проведені за замовленням ВОЗ в Африці, показали, що ризик зараження ВІЛ серед обрізаних чоловіків гетеросексуальної орієнтації зни-жується на 60%.

Пірсинг: від етнічної символіки до сучасної моди

2011-05-06T22:22:00.000+03:00

Тілесний пірсинг (від англ. вody piercing – прокол тіла) – явище, що існувало впродовж всього історичного простору, останніми роками стало стрімко проектуватися на тіла сучасної молоді. Це все ще викликає неприязнь у найбільш консервативної частини населення, мабуть, зважаючи на незнання або здатність забувати смаки попередніх поколінь.

Пірсинг може включати проколювання не тільки вуха, але й інших ділянок тіла: пупка, ніздрів, сосків, бровей, язика. Деякі рішучі прихильники пірсинґу ризикують своїми геніталіями. Апологети пірсінгу твердять, що грамотно виконана процедура не завдає сильного болю і може – у випадку, коли система капілярів не порушена, – викликати приплив крові і навіть загострювати чутливість сексуального органу.

Історія модифікацій людького тіла шляхом створення проколів в декоративних та культово-обрядових цілях, сягає своїми коренями самих зародків людської культури. У тій чи іншій формі пірсинг існував та продовжує існувати в усіх кутках земноі кулі. У стародавніх єгиптян, пірсинг носив соціальну функцію, слугуючи класовим маркером, який визначав приналежність власника пірсингу до певного соціального шару, так пірсинг пупка серед єгиптян у той час мали право носити лише представниці аристократії. У корінного населення Північної та Південної Америки, окрім соціальної – проколи вух могли бути не лише прикрасою, а й символізувати приналежність до певного клану, роду чи племені, пірсинг грудей та геніталій відігравав релігійну, культову функцію і допомагав при спілкуванні носіїв пірсингу з надприроднім. У армії Римської імперії, зокрема серед центуріонів – тілоохоронців Юлія Цезаря, пірсинг сосків був ознакою мужності і використовувався воїнами для закріплення їх тунік.

Пірсинг вух – найбільш ліберальний прояв. У американських індійців вуха кололи чоловікам. Проколи робилися як в мочках, так і в хрящах. У представників європеоїдної раси ця прерогатива довгий час залишалася у жіночої половини. Хоча в царській Росії сережку у вухо вставляли матросу, що вперше перетнув екватор. Традиційний вушний пірсинг добре відомий і в українській національній традиції – достатньо пригадати козаків.

Звичай розтягування мочок завітав до нас із острову Пасха. Жителі цього острову поділялись на дві соціальні групи, одна з яких – довговухі була домінуючою, займала вищий соціальни рівень. Інша група їм прислуговувала. У довговухих були розтягнуті мочки вух. У мочки вставлялись великі коралові або дерев'яні “пробки”, з кожним роком ця “пробка” замінювалась на все більшу і більшу. Зарахунок цього мочки і розтягувались. Вважалось чим більш розтягнуті мочки тим більш ця особа наближена до божества. Носіння тунелю у вухах було характерним для багатьох племен Африки. Такі тунелі були ознакою благополуччя й, уважалося, що вони захищали свого володаря від злих духів.

Проколювання хрящової перегородки носа також активно практикується в багатьох культурах. У папуасів Нової Гвинеї та на Соломонових островах проколотий ніс туземці прикрашають виробами з кісток і рогів тварин, фігурками з дерева, скла, пір’ями птахів, тощо.

Татуювання та скарифікація

2011-05-06T22:10:00.000+03:00

Татуювання – зображення (малюнок) на шкірі живої людини та процедура його нанесення, використовується як прикраса чи символічне зазначення певної інформації. Технічно татуювання полягає в ін'єкціях фарби в глибину шкіри чим досягається довготривалість “вічність” татуювань.

Тату – термін, запозичений з полінезійської мови, на діалекті таїтян слово “татау” позначає малюнок. У англійську мову це слово ввів видатний англійський мандрівник Джеймс Кук. Він вжив його в звіті про навколосвітню подорож, опубліковану в 1773 році. До цього татуювання в Європі була способом прикраси та ідентифікації людського тіла і не виділялася окремою назвою. Використовувані до того терміни ідентифікували її з іншою технікою безпосередньої прикраси і позначення людського тіла або були запозиченнями з жаргону різних суспільних груп.

Татуювання та пірсинг більшості людей здається чимось ультрасучасним і молодіжним. Насправді історія татуювання, як малюнку на шкірі починається приблизно в епоху льодовикового періоду.

Татуюванням в стародавні часи займалися різні світлошкірі племена. Татуювання могли відображати належність до певної особливої групи, наприклад воїнів, або положення в сім'ї, як у японських народностей. Серед європейців і слов'ян татуювання було дуже поширене як метод прикраси свого тіла. Але через вплив християнства татуювання надовго стало “ізгоєм” (приблизно до ХІІІ ст.).

Татуювання завжди поєднувало в собі два принципи: прикрасити тіло, передати певну інформацію про людину або ж захистити її від злих сил. Тату у різних народів було забаганкою як чоловіків, так і жінок. Але якщо для чоловіків малюнки на тілі мали переважно магічне значення, то для жінок вони були зазвичай декоративними або ж розповідали про їхній статус. Яскравим прикладом можна вважати тату в папуасів Нової Гвінеї, деяких племен Індонезії та Австралії. Татуювання робили жінки, статус і заняття яких були постійними. Чоловіки користувалися лише тимчасовим тату. Особливість методу наколювання малюнків у цих племен полягали в тому, що шкіра людини надрізалася і в неї втирали фарбу-сажу.

Племена Південної Америки, індіанці, до початку ХХ ст. використовували підшкірне татуювання. Майстринею тату зазвичай була літня жінка. Вона вуглиною позначала лінії малюнка, потім наколювала його колючкою кактуса. Як фарбу використовували сажу, попіл, змішані зі слиною. Знатні жінки татуювали руки – від плеча до зап'ястків. А малюнок на обличчі був знаком низького походження. Чоловіки і в цих племенах так само лише в окремих випадках розмальовували тіло на нетривалий час.

У представників фіно-угорських народів хантів і мансі значення тату не зовсім зрозуміле. Воно, як в попередніх випадках, було виключно мистецтвом слабкої статі. Малюнки на тілі лишалися таємницею жінок. Вони приховували значення татуювання навіть від рідні. Перша згадка про їхні тату – на початку XVIII ст. Це мистецтво передавалося від матері до доньки й сторонньому не розповідали цю таємницю. Можливо, саме тому значення найвідомішого тату цих племен – птаха
в польоті – лишаться найзагадковішим в історії давніх племен.

Ще одним особливим татуюванням за методом нанесення є ескімоське. Найпоширеніший мотив – фігура у формі літери Y (хвіст кита). Пов'язаний він з шанобливим ставленням до цієї істоти. Малювався на щоках, руках у жінок та кутиках рота в чоловіків. Останні татуювалися рідко, надаючи зображенням магічного сенсу. Тату ескімосів виконувалися просмикуванням під шкірою нитки, натертої сажею. Найскладніший малюнок досвідчена жінка робила протягом одного-двох днів. Зазвичай на підборідді: від нижньої губи донизу йдуть три, п'ять або сім подвоєних чи потроєних ліній.

У своєму традиційному вигляді тату у слов'ян можна спостерігати лише в деяких частинах колишньої Югославії. Наприкінці ХІХ ст. малюнки на тілі були переважно серед католицького населення. Майже кожна доросла дівчина чи заміжня жінка мали на собі зображення гірлянд, гілочок, орнаментальних хрестів на грудях, плечах, долонях, аж до кінчиків пальців, іноді – на чолі. Чоловіки-католики рідко татуювалися, обираючи переважно хрести на плечах або й ініціали, які свідчили про світське походження. У католицького населення Сербії та Герцеговини в ті часи тату зустрічалися часто, як і натільний хрест. А заохочували до такого звичаю католицькі ксьондзи, які таким чином намагалися запобігти переходові парафіян в іслам. Боснія тоді була провінцією Османської імперії й більша частина населення запозичувала релігію та мову турків. І лише хрест на тілі, який не можна було стерти і, який заборонений в ісламі як символ невірних-християн, утримував боснійок у лоні католицької церкви.

Особливе місце серед традиційних тату народів світу посідають японські – “іредзумі”. Нанесення малюнка на шкіру болісне. Зазвичай клієнти витримують не більше ніж годину татуювання. Тому для створення малюнка по всьому тілу треба витерпіти до 50 сеансів. А з урахуванням часу на загоєння ран, це триватиме цілий рік. За допомогою тату знамениті гейші оминали заборону показувати тіло. Розмальована шкіра здавалася імітацією одягу, до того ж жінка ставала привабливішою. Не татуйованими лишалися лише обличчя, долоні й стопи. Гейші мали тільки постійних клієнтів, які поважали своїх других дружин. Часто між ними виникали сильні почуття й вони робили тату разом. Наприклад символом вірності були родимки, які малювали так, щоб під час зчеплення долонь позначки взаємно прикривалися великими пальцями рук. Або ж наколювали імена коханих.

Непересічними японськими тату були “какусі-боро”. Це малюнки, які виконувалися за допомогою втирання в розрізи на тілі рисової пудри. Такі татуювання були непомітними для оточуючих і проявлялися як білий малюнок лише після вживання алкоголю, купання чи під час інтиму.

Що стосується європейської культури, то татуювання з давніх давен демонструвало соціальний статус носія, приналежність до того чи іншого клану. Водночас пірсинг, скарифікація і татуювання відігравали роль ключових моментів в ритуалі ініціації, після якого людина іноді навіть набувала нового ім’я.

У Африці розповсюдження отримала скарифікація (від лат. scarifico – дряпаю), або шрамування. Скарифікація – це спосіб передавання малюнка шрамом. Досі в таких країнах як Уганда чи Лесото практикуються нанесення глибоких шрамів на обличчі: чим більша їх кількість, тим вищим вважається соціальний статус.

Ритуальна зміна тіла через пірсинг, татуювання чи скарифікацію міняє людину не тільки зовнішньо, але і внутрішньо.

Татуювання розповсюджене тільки в культурах з світлим кольором шкіри. Чорношкірі робили собі скарифікацію, бо дуже важко на темній шкірі передати якийсь колір. Дотепер в Африці і деяких країнах Океанії, Полінезії скарс фіксує належність до певної страти суспільства.

В деяких африканських племенах шрами досі є необхідним атрибутом сексуальної ініціації. Так, наприклад, на дівчачих животах робляться художні надрізування, які посипаються попелом, щоб шрами виглядали більш рельєфними. Лише після цього молодята можуть кохатися. Певний скарт на обличчі юнака підкреслює його мужній статус. А для сучасних європейців скарифікація стає сьогодні модним та екстремальним мистецтвом.

Зачіски, бороди і вуса: кроскультурні відмінності

2011-05-06T21:50:00.002+03:00

Вивчаючи фольклорну творчість, обряди і звичаї будь-якого народу можна виявити як схожість, так і відмінність у трактуванні символіки окремих елементів людського тіла. Проведений нами контент-аналіз наявних фольклорно-етнографічних матеріалів дозволив з’ясувати в найголовніших рисах зміст української антропотомічної символіки і стереотипів інтерпретації особистості за зовнішністю.

В українській етнокультурі палітра тілесних символів і ритуалів надзвичайно різноманітна. Вона знайшла своє відображення у різних звичаях, фольклорі, художній творчості, приватному житті людей. Навіть такий елемент зовнішності як відрощений чуб, що так полюблявся українцями, став приводом для виникнення екзоетноніма "хохол". У відповідь, великоросів називали "кацапами", бо в уяві українця борода "як у цапа" досить тривалий час була характеристичною ознакою росіян. Подібні культурно-антропологічні відмінності народів ставали основою для виникнення етнічних стереотипів.

Розмаїтий комплекс символів і ритуалів був і залишається одним із механізмів акумуляції, збереження й передачі етнокультурної інформації між поколіннями. Регулювання цієї інформації відбувається за допомогою етнічних стереотипів – усталених форм поведінки етносу, що виявляються насамперед у найчастіше повторюваних ритуалах. При цьому регулюється не лише рівень інформації, необхідний для відтворення етносу, а й ступінь іноетнічних запозичень. Цей механізм не може допустити того, щоб у структурі етносу переважали чужорідні компоненти, а із запозичених такі, що не сприймаються як свої, національні.

Так, антиритуалістичний характер мала реформаторська діяльність російського царя Петра І в сфері повсякденної культури і побуту, де він намагався призвичаїти своїх підданих до європейського етикету, іншоетнічних ритуалів. В рамках зазначеної теми згадаймо хоча б його новацію обов’язкового гоління бороди, запроваджену для дворян і військових, яка викликала соціальний протест, бо руйнувала звичні стереотипи.

Представники інших станів населення хоча і могли носити бороду, але за такий дозвіл з найбільш заможних брався внесок, свідченням про сплату якого був спеціальний жетон з написом: "За бороду гроші узяті". Про "драматизм" ситуації, що виникла у зв’язку з нововведенням, свідчить спеціальний твір про бородогоління відомого церковного діяча Д. Туптали, де доводилось, що гоління борід не становить гріха, що марно боятися голити бороду, гадаючи, ніби цим спотворюється образ і подоба Божі, адже вони зовсім не в тілі, а в душі. Петро І здобув у нього підтримку своїм реформаторським планам у цьому відношенні. На думку істориків, Д. Туптало не міг поділяти прихильності великоросів до борід, оскільки народився на Україні, де козаки давно вже голили бороди і де цей звичай ставав усенародним.

Відомо, що серед обрядів ініціації ще за часів Гетьманщини в Україні побутував ритуал першого гоління бороди, що відбувався по досягненню юнаком шістнадцятиліття. Цей акт символізував перехід від юнацтва до стану дорослого чоловіка. Як правило лише після цього ритуалу парубок мав повне право пускатися до любощів з дівчатами. За козацькими традиціями бороду голили, а вуса залишали і плекали їх. Звичай голити і бороду і вуса з’явився з 1848 року на західноукраїнських землях (після звільнення селян від панщини в Австрії), щоб тим виявити свою вірність австрійському монарху.

Під впливом історичних умов тілесна символіка іноді отримувала нову інтерпретацію змісту. Запорізькі козаки, наприклад, вимислили собі чуприну-оселедець. Прихильники монгольської версії походження його ("хох-оол" – син неба), твердять, що то матеріальний знак зв’язку з горішнім світом предків. Інші дослідники припускають, що вступ до січового братства прирівнювався до постригу у військове чернецтво з обов’язковим зреченням багатьох принад і переваг мирного хліборобського стану. Цілком імовірно, що акт цей супроводжувався відповідною церемонією, схожою на монастирський постриг, коли новак прощався з чубом і набував віднині права викохувати запорізьку чуприну.

Довгий оселедець ставав прикметою справжнього козака, що вже бував у походах на відміну від молодих козаків, що ще не "нюхали пороху". Коли в розпалі бою чуб закочувався вітром, то голий череп відкривався і від того обличчя козака робилося дико-величним і войовничим. Ця прикраса буйних лицарських голів стає символом товариської вірності, бойової сили і непохитності козацтва. Як усі відзнаки й нагороди (шаблі, шпаги, ордени та ін.) носили зліва, то й оселедець неодмінно висів за лівим вухом.

Отже, такі характерні елементи зовнішності як певна зачіска, наявність або відсутність у чоловіків бороди чи вусів виконують різні функції, в тому числі і етнопсихологічні. Про це свідчать зокрема і емпіричні дані, отримані Т. В. Івановою в ході вивчення етнічних стереотипів за допомогою проективних малюнків. Так, окремі елементи оформлення зовнішнього вигляду найбільш типового образу росіянина містили зображення широкої бороди. Малюнки типового образу українця включали зокрема зображення вусів і козацького чуба.

Замилування українців до вусів висловлюється і народними приказками:

Вус балабанський, чуприна черкеська – не вважай мостіпані, що фортуна кепська!

У кого чорний вусок – тому риби шматок, в кого сива борода – тому юшки шкода!

Вус! Тихо сиди, як бороду голять.

Певна зачіска і наявність бороди досі є важливим культурним маркером для ортодоксальних євреїв. Як стверджує біблейська заповідь, синам Ізраїля Господь заборонив підстригати кругом на голові волосся та обтинати края бороди (Левіт 19:27). Євреї дотримуються саме цього завіту. До того ж, борода і лідерство – речі в єврейській культурі вочевидь взаємопов’язані.

Існує така талмудична історія про духовного лідера Гамліеля ІІ. Настав в його житті момент, коли він був відсторонений від керівництва за зловживання владою, а на зміну йому пропонували Елеазара бен Азарію, блискучого молодого рабина. Але той був молодий і безбородий, що стало серйозною перешкодою для його призначення. Проте сталося чудо: Елеазар прокинувся якось вранці і побачив, що Бог дав йому довгу і, головне, сиву бороду.

Тора і Талмуд однозначно дають зрозуміти: у єврейського чоловіка має бути борода.

Проте рослинність на обличчі не усім євреям до вподоби, деякі наші сучасники шукають і знаходять компромісне рішення між завітом і реальністю. Якщо не можна саме голити, тобто зрізувати, значить, можна, наприклад, депілювати кремом (щоправда, є ризик пошкодити шкіру обличчя). Далі, як це звичайно буває, спір переходить у царину семантики висловів “підстригати волосся” і “обтинати края бороди”. Наприклад, можна прибирати рослинність машинкою (триммінг можна, гоління ні): волоски на обличчі знищуються, але не до кінця. Деякі виступають проти електробритви, проте інші вважають, що прилад не так грунтовно, як станок, стриже волосся, а відповідно, не руйнує його повністю, і використовівати електробритву допустимо. Логіки тут недостатньо, однак Тора і Талмуд однозначно дають зрозуміти: у єврейського чоловіка має бути борода. Її втрата напряму пов’язана із втратою ідентичності.

Християни по-іншому інтерпретують Писання. Імовірно, Папа Григорій VІІ (1073-1085) запровадив для католицьких священників правило голитися, аби відрізнялися вони від іудейських і мусульманських колег, але з часом це правило знайшло більш духовне пояснення у працях середньовічного богослова Гілельма Дуранда (1237-1296), якій стверджував, що, обтинаючи бороду, позбавляємося ми від пороків і гріхів, бо сутність їх поверхова, і безбородість наближає людину до ангелів, які вічно молоді. Виходить, що євреї зовсім не бояться виглядати старше, бо культивують мудрість, яка притаманна віку.

Взагалі ритуальні дії з волоссям мають давню історію. За даними Геродота, скіфи, гіперборейці стригли волосся на ознаку трауру. Дівчата перед шлюбом обтинали коси і жертвували їх богині Артеміді. У багатьох народів категорично заборонялося це робити, щоб не потрапити під вплив демонічних сил.

На Русі лише воїни, за свідченням В. Колесова, повністю збривали волосся, присвячуючи своє життя і життєву силу Перуну. Візантійців дуже вразила зачіска князя Святослава. На виголеній голові був лише жмут волосся на маківці (подібний до запорізького “оселедця”).

В традиційному українському селянському середовищі, яке зберігало багато архаїчних рис у своїй культурі, одним із найпоширеніших був ритуал пострижин. Перше постриження дітей відбувалося найчастіше в рік (іноді до року). Зістрижене волосся кидали на воду, “щоб дитина росла, як з води”, або спалювали: ‘хай іде з димом, щоб дитина горя не знала”, або закопували під плодовим деревом: “щоб коси росли”, “щоб кучерява була”. У гуцулів такий ритуал називався обтинанням (обрубуванням, рубанням), бо колись дійсно виконувався сокирою, причому двічі: через місяць після народження (як знак прилучення дитини до роду) і в рік повноліття, символізуючи перехід підлітка до нового соціального стану. Під час ритуалу мати брала немовля на руки, клала обтяте волосся у куток хати і примовляла: “Дивися, де я кладу волосся, абись на тім світі знов знало, відки його взяти”. За гуцульськими віруваннями, людина повинна була на “той світ” принести кожну частинку свого тіла: волосся, нігті тощо. У три роки урочисті пострижини відбувалися на Чернігівщині. В цьому віці хлопчика підстригали на чоловічу стать, а дівчинку на жіночу. На Херсонщині даний ритуал відбувався на сьомому році життя, бо саме у цей час дитина діставала нові зуби, а тому, за народними уявленнями, ніби відроджувалась та переходила з віку дитячого у підлітковий. Самі ж пострижини розумілись як жертва богам-опікунам.

Відомий також дівочий різновид пострижин – заплітання – урочисте плетення перших кісок. Колись коса була своєрідною суспільно-моральною ознакою чепурливості, охайності дівчини. Уставши вранці, вона мусила насамперед “навести лад”, тобто розчесати й заплести косу. Водночас коса символізувала чарівну вроду, дівочу цнотливість, незайманість. Дівчина, яка не “зберегла коси”, ставала стригою, покриткою, зазнавала загального осуду й ганьби. В українському традиційному селі дівчата завжди ходили з непокритою головою – ознакою дівочої честі. Втративши честь, дівчина покривала свою голову хусткою, звідси і назва “покритка”. Найганебнішим для дівчини було колишнє насильне обстригання, яке символізувало неславу за втрату цнотливості.

Африканські жінки також від незапам’ятних часів заплітали безліч маленьких кісок, і робили це не лише з естетичних міркувань, а й для зручності: непотрібно було кожного дня займатися укладкою неслухняного африканського волосся, та й у жаркому кліматі Чорного континенту з такою зачіскою почуваєшся набагато комфортніше. З часом форми африканських зачісок ставали дедалі вишуканішими. Слід сказати, що не тільки представниці прекрасної статі в Африці роблять із своєї зачіски витвір мистецтва: чимало чоловіків, які люблять носити довге волосся, також гідно оцінили красу та зручність африканських кісок.

А от страхітливі патли ямайських растафарі – дреди (від англ. dreadlocks – жахливі локони, патли) – це природний стан вільного волосся представників негроїдної раси. За відсутності необхідного догляду, волосся, відростаючи, сплутується між собою.

Дреди стали традиційною зачіскою ямайських растафарі та представників сучасної молодіжної субкультури.

Дослідники зазначають, що у різні часи дреди були характерні для кельтів, давніх германців, для деяких народів Тихого океану, для ацтеків, а також для представників окремих напрямів основних релігій ( юдейські назореї, індуїстські садху, ісламські дервіши, християни-копти).

Сам термін dreadlocks виник на Ямайці у 50-ті роки ХХ ст., коли зачіска стала популярною в одній із сект растафарі. На думку растафаріан, ця давня зачіска, яка нагадує гриву лева, має надавати носію силу й мужність.

Дреди можуть бути засобом виразу релігійних поглядів, національної гордості, політичним символом чи просто даниною моді. Серед європейської молоді дредлоки є ознакою належності до певної субкультури.

Як бачимо, у процесі формування етнічний образ зовнішності визначається стилем певної історичної епохи і зумовлений соціально-культурними особливостями розвитку нації. При всіх індивідуальних розбіжностях у культурі, як правило, віддається перевага тому чи іншому типу, що висувається як зразок.

Етнокультурна специфіка соматичних модифікацій

2011-05-06T21:28:00.000+03:00

У культурі будь-якого народу тілесність утворює особливу ціннісно-символічну сферу, яка стає одночасно універсальною й специфічною для різних етносів. Проте впродовж сторіч під впливом суспільно-історичних процесів цінність окремих тілесних якостей могла змінюватися. Стародавні елліни, наприклад, створили культ людського тіла. Вони славили його прекрасні риси, захоплюючись цим дивним витвором природи, вважали навіть пересудливим брити бороду, бо природа створила людину з бородою, і в цьому теж виявилася її незаперечна мудрість.

Лише з часу македонського володарювання прижився обряд гоління. Поголивши собі бороду, Олександр започаткував тривалий період безбородості у греко-римському світі, що, можливо, було викликано бажанням, щоб його вічно-молода зовнішність асоціювалася у всіх з богами. У давньогрецькому суспільстві відростити бороду означало покласти край тому стану, коли хлопчик на законних підставах міг стати об’єктом сексуальних домагань з боку старших.

Приблизно в 330 року до Різдва Христова греки й римляни перейняли єгипетський метод гоління за допомогою бронзових шкребків. Воїни голили не тільки бороди, але й волосся на голові, щоб вороги не могли за нього вхопитися. Відтоді неголені дикі народи стали називати “варварами”, від латинського слова “barba” – борода.

На відміну від еллінів, серед інших етнічних груп здавна були поширені різноманітні практики деформації тіла.

М. Л. Бутовська, досліджуючи невербальну комунікацію, розглядає соматичні модифікації як компонент естетичних стереотипів.

В цілому штучні зміни тіла досить рідко розглядалися в контексті невербального спілкування, незважаючи на те, що тематиці мови тіла присвячено чимало наукових і науково-популярних праць. Тим важливіше, що в своїй роботі М.Л. Бутовська відзначила той факт, що “певним чином оформлена тілесність слугує для розрізнення своїх і чужих членів племені”.

Тема соматичних модифікацій зачіпається і у зв’язку з гендерними дослідженнями, тут вони розглядаються як соціокультурна маніпуляція, яка призводить не лише до фізичного визначення статі, але й до соціального.

Так, антропологам добре відомі дефор-мації черепа, якому залежно від традиційних уподобань ще в ранньому дитинстві надавалася певна форма. Зокрема, у таджиків і дагестанців красивою вважалася кругла голова й існували спеціальні пристрої для втілення цих уподобань. У таджиків для цього слугувала традиційна колиска – "гавора", у верхній частині заповненого просом тюфячка якої, тобто там, де міститься голова дитини, робили спеціальне заглиблення. Це надавало їй круглої, брахіцефальної форми. У дагестанців такої мети досягали за допомогою спеціальної шкіряної пов'язки (зараз її роблять із тканини). Голову новонародженого перев'язували по чолу такою пов'язкою і носили до 1-2 років.

Плоска форма черепа була поширеною в Лівані, що, як вважається, було пов'язано з тугим сповиванням і нерухомістю голови, постійним лежанням на спині. У деяких народів Меланезії перевага надавалася конусопо-дібній формі голови. Так, у південній частині острова Малекула для цього використовували чорну фарбу з обпаленого плода дерева “нааі молеі”, якою фарбували голову дитини, плетену конічну шапочку і мотузку з кори дерева “німангар”. Практично одразу після пологів подрібнювали паростки певного сорту банана і цією масою обмазували голову дитини для більш щільного прилягання шапочки, потім зверху натягали шапку й туго обв'язували її мотузкою.

Крім деформації черепа у деяких народів практикувалась деформація інших частин тіла. Серед деяких африканських та азіатських племен, наприклад, досі побутує звичай надівання на шию дитини металевих кілець, так що шия витягується і вже не може утримуватися без них.

Так росте шия у жінок племені падонг (Таїланд)

Ці жінки носять на шиї численні металеві кільця, які збільшують її довжину.

Вага кілець з часом досягає 10 кг і більше.

З роками під їхньою вагою плечі просідають, і шия візуально витягується.

У Китаї колись стопи дівчаток замикали у спеціальні колодки – таким чином намагалися досягти витонченості жіночої ніжки у відпо-відності з тогочасним ідеалом краси. У японок під час другої світової війни в образі тіла майже знецінились перса, натомість ідеальною вважалися плоскі груді (жінки носили чоловічу військову форму). Однак після війни під впливом західної культури образ тіла радикально змінився, і в 50-ті роки японські жінки намагалися мати груді “голлівудських” розмірів. Протягом 1990-х років розмір грудей, який вважається соціально схвальним у багатьох культурах, знову значно зріс. Для жінок великі груди пов'язуються із чималою кількістю позитивних характеристик. Зокрема, таких, як успіх, популярність, сексуальна активність, довіра, високий рівень інтелекту. Саме тому збільшується кількість жінок, які вдаються до хірур-гічного втручання та отримують грудні імплантанти.

А от жінки з ефіопських племен під назвою сурма і мурсі до сьогодення розтягують губи спеціальними глиняними пластинами. Вони розпочинають їх вставляти за рік до весілля, щоб надати нареченій привабливішого вигляду. Остаточний розмір пластин (іноді до 15 сантиметрів у діаметрі) залежить від кількості худоби, яку наречений віддав батькам нареченої.

Ефіопські жінки із племен сурма і мурсі із традиційними прикрасами – губними дисками.

Тема “доробляння” недосконалого дитячого тіла представлена в українській ритуально-обрядовій практиці. Тіло дитини після народження в народній традиції вважали м’яким, недоробленим, його “доліплювали”, заокруглюючи голівку, виправляючи носик і вушка, вирів-нюючи ротик, ручки і ніжки, “правили”. Уповивали дитину зокрема і для того, аби надати тілові правильних, себто функціональних форм – дієздатних рук, ніг і статевих органів. Увага до тіла загострювалася на всіх вікових етапах. У дитячому віці допильновувався правильний розвиток не тільки форм, але й моторики тіла (втім, форма і дія розглядалися як взаємопов’язані). Традиційні способи назв маленьких дітей зазвичай акцентували увагу на їх тілесних уміннях – сидун, плазун, дибунець тощо.

Походження антропотомічної символіки і тілесних ритуалів

2011-05-06T21:00:00.006+03:00

Тілесна (антропотомічна) символіка об’єднує досить велику сукупність символів, що пов’язані з будовою, зовнішніми особливостями людського тіла та його виражальними рухами. Під тілесними ритуалами ми розуміємо певні стилізовані дії безпосередньо з тілом людини, що передбачаються традицією і здійснюються з метою досягнення символічної зміни ситуації. Серед них можна виокремити ті, що пов’язані із зміною зовнішнього вигляду: пострижини, гоління, обрізання, татуювання, пірсинг, скарифікація, численні традиційні соматичні модифікації тощо.

Розмаїття символів, уявлень, образів, які складають основу тілесного символізму, обумовлюється історичним шляхом розвитку кожного суспільства, особливостями ментальності окремих етносів.

Не заглиблюючись у питання походження тілесної символіки, відзначимо, що вже у первісну добу людська соматика стає основою для створення образів, знаків, символів, уявлень. Найдавніші повір’я про образ людського тіла виявляють його у полоні анімістичного світогляду, тотемізму, фетишизму, обрядів та звичаїв язичництва.

Стародавні міфології наділяють перших істот лякаючим зовнішнім виглядом, анатомічною і фізіологічною надлишковістю. Типовий приклад – першолюдина давніх індійських переказів Пуруша. Він тисячоголовий, тисячоокий, тисячоногий, покриває усю землю. Коли хаос приборкується, то першотіло розби-рається як будівельний матеріал. Із розуму Пуруши з’являється місяць, із ока – сонце, із рота – вогонь, із дихання виник вітер, із пупа – повітря, голова утворила собою небо, вуха перетворилися в частини світу, а ноги стали землею. Подібні уявлення про всесвіт у певній мірі відображають спроби міфологічної свідомості поєднати розрізнені і часом полярні якості та характеристики космосу, наочно уявивши його у вигляді величезного антропоморфного персонажа. Аналогічні уявлення відображені у давніх китайських, єгипетських, грецьких, скандинавських джерелах. Недарма в науковій літературі неодноразово висловлювалася думка про їхню генетичну спорідненість.

Давньоруські перекази про всесвіт створений "від Адама", знаходять аналогію в європейських християнських легендах середньовіччя, які розповідають, як із тіла біблійного першопредка виникла земля, із крові – море, із кісток – каміння, із волосся – трава. Ці перекази, напевно, беруть початок в загальній апокрифічній традиції, яка у свою чергу пов’язана зі стародавніми іудейськими оповідями.

Багато прикладів із різних цивілізацій і різних епох свідчать про універсальність символу Космічної Людини. У західній цивілізації Космічна Людина ототожнювалася, головним чином, з Христом, на сході – з Кришною або Буддою. У Старому Завіті цей же образ постає в якості Сина людського, а пізніше, у єврейській каббалі він названий Адамом Кадмоном. Деякі релігійні течії пізнього античного періоду називали його просто Антропосом, що в перекладі з грецької означає "людина". Ці факти наводять на думку про те, що "константна символіка" – не плід уявлення психоаналітиків. Її потрібно вивчати в контексті проблеми "універсальної мови несвідомого".

Образ Космічної Людини, на думку психоаналітиків, присутній у свідомості людини як своєрідний символ, що вказує на величну таїну про сенс людського існування. Вся внутрішня психічна реальність кожного індивідуума в кінцевому рахунку орієнтована на цей архетипічний символ Самості.

Уявлення про співвідношення людського тіла (мікрокосму) і всесвіту (макрокосму) складають одну із фундаментальних ідей міфологічної свідомості. Сформувавшись у прадавні часи і в тому чи іншому вигляді зустрічаючись в різних культурах, вони стали основою для виникнення антропотомічної символіки.

Антропологічні стереотипи та фізіогномічні "ключі"

2011-05-06T20:40:00.001+03:00

Хоча люди не відчувають труднощів, розрізнюючи індивідів споріднених етносів, представники інших рас "всі виглядають на одне обличчя". За даними досліджень американських психологів, упізнати обличчя людини іншої раси ми можемо лише у 50% випадків. Так, відмінності у кольорі шкіри, формі обличчя, фактурі волосся між європейцями і африканцями здаються настільки значними, що індивідуальні відмінності всередині цих груп можуть випадати з-під уваги стороннього спостерігача. Ця особливість сприймання спричинює виникнення антропологічних стереотипів.

Звичайно, існують буденні уявлення про типову зовнішність того або іншого народу (швед – крупний блакитноокий блондин, а грузин – рухливий брюнет з "орлиним" носом), однак вони не можуть бути перенесені на всіх членів тієї чи іншої спільноти. В результаті міжособистісного спілкування зі "своїми" індивід поступово звикає до сприймання певного типу зовнішності. Звикання переходить у схвалення, заохочення схожості, на основі якого формується почуття співпричетності. Таким чином, порівняння неусвідомлено призводить до оцінювання, і несхожість викликає зовнішньо немотивоване відчуження. Саме так виникають зневажливі прізвиська типу "косоокі", "чурки", "чорномазі" або "червоношкірі". Носій інших антропологічних ознак "нам" здається "невродливим", тому що "у нас", наприклад, більш широкий розріз очей або світліша шкіра.

Рекламний плакат, який позиціонує унікальний “перетин культур”. Розріз очей – головна зовнішня відмінність європейської та азіатської рас. Європеєць та азіатка – персонажі, які символізують дві великі культури, – намагаються “змінити” свій погляд, щоб зрозуміти один одного.

За даними З.В. Сікевич, яка вивчала національну самосвідомість росіян, антропологічні характеристики як визначник приналежності до “своєї” групи для респондентів виявилися практично не значущими (2,7 %), що опосередковано підтверджує той факт, що на рівні повсякденного сприймання певні особливості “рідної зовнішності” не ідентифікуються зовсім, у той же час майже половина опитаних (48,7 %) фіксує “несимпатичну” зовнішність чужинців, яка стає для них визначальним критерієм диференціації. Хоча відрізнити окремі народи Кавказу і Середньої Азії за антропологічними ознаками переважна більшість росіян не в змозі.

В Росії навіть побутує стале словосполучення “лице кавказької національності”. При цьому мало хто замислюється, що воно принижує давні й досить різні народи Кавказу, на яких наклеїли загальний негативно забарвлений ярлик.

Обличчя “кавказької національності” у ХІХ столітті:
1. Черкес, 2. Мінгрел, 3. Ногаєць, 4. Грузин, 5. Армянін, 6. Лезгін, 7. Терський козак.

В кожній етнокультурі є специфічні засоби, своєрідні “ключі” для “прочитування” зовнішності іншої людини з одночасною або наступною інтерпретацією і оцінкою її як особистості. Ці “ключі” достатньо ефективні, коли “додаються” до представників тієї ж самої культури, тобто дозволяють досить швидко, часом автоматично, і разом з тим доволі адекватно сприймати іншу людину. Але ці ж самі засоби можуть виявитися цілком неадекватними і недостатніми при сприйманні представників інших етносів, причому чим значніші відмінності між культурами, тим у меншій мірі придатні “ключі” однієї культури задля згорнутого і автоматичного прочитування представників іншої. Саме цим, можна пояснити величезну недиференційованість сприймання і запам’ятовування представників інших етносів, коли люди з віддалених культур навіть у суто зовнішньому плані здаються досить схожими один на одного, аж до ілюзії повної ідентичності.

У психології вже висловлювалася думка про те, що ці “ключі” формуються в онтогенезі у процесі активного засвоювання культурно-історичного досвіду народу, зафіксованого в традиціях, звичаях, фольклорі і т.ін. Так, експерименти, проведені В. С. Агеєвим, показали залежність оціночних компонентів у міжособистісній перцепції від таких складових елементів етнічної культури, як фізіогномічні прислів’я і прикмети. Факт наявності в одній культурі і відсутності в іншій певних фізіогномічних уявлень обумовлює виникнення принципових кількісних і якісних відмінностей у сприйманні одних і тих же соціальних об’єктів представниками різних культур.

На думку В. С. Агеєва, механізм фізіогномічної редукції – себто процес вияву особистісних якостей за зовнішністю людини – є одним із базових механізмів взаєморозуміння людей
у процесі спілкування. Він має важливе (і в еволюційному, і в соціальному плані) пристосувальне значення. На його основі в подальшому надбудовуються інші, більш складні і витончені механізми взаєморозуміння, наприклад такі, як ідентифікація, рефлексія, емпатія та ін.

Нещодавні дослідження британських психологів (Університет Глазго) довели, що під час сприймання обличчя іншої людини білошкірі європейці та жовтошкірі азіати використовують кардинально різні стратегії. Спеціальний прилад, який дозволяв відслідкувати траєкторію руху очей зафіксував, що європейці переважно роздивлялися очі і рот, виокремлюючи деякі особливості обличчя, в той час як азіати дивилися, переважно, по центру – у ділянку носа. Це надавало їм можливість сприймати обличчя в цілому, загальним планом. На думку дослідників, подібні відмінності не є генетичними, а формуються на основі соціального досвіду, що набувається у певному етнокультурному оточенні. Таке припущення підтверджується і даними про те, що стратегії сприймання у народжених в Британії китайців ближче до європейських, аніж до азіатських.

Отож, ускладнення міжособової комунікації між різними расами виникає через різне сприймання міміки співрозмовника. Виразна міміка в азіатських культурах вважається непристойною, а дуже яскравий вияв емоцій – ознака невихованості. Азіати привчені тримати переживання глибоко в собі, тому китайці й корейці досить рідко виявляють свої почуття через міміку обличчя. Проте багато що мимоволі видає погляд. Тому, щоб зрозуміти один одного, азіати перш за все дивляться на очі. В Європі ж, навпаки, вміння демонструвати свої емоції мімічно вважається нормою. Європейці у першу чергу дивляться на найбільш рухливу і залежну від настрою частину обличчя – на губи.

Саме тому у спілкуванні представників азіатської і європейської культур виникають комунікативні бар’єри. На особливості міміки накладають відбиток культурологічні, соціальні та етичні чинники. Невербальне спілкування між людьми влаштоване значно складніше, аніж вважалося раніше.

З психосемантичної точки зору тілесний вигляд людини виступає для суб’єкта сприймання як деякий знак, текст, котрий несе певну інформацію про властивості об’єкта сприймання. "Зчитування" цієї інформації відбувається у відповідності з установками, диспозиціями, ціннісними орієнтаціями суб’єкта сприймання, індивідуалізованими у процесі розвитку символами, уявленнями і образами, в яких культура сприймає, оцінює, осмислює і нормує зовнішність індивіда і які можна визначити як тілесний символізм.

Культурно-історичні джерела формування етнічного образу зовнішності

2011-05-06T19:56:00.003+03:00

Обумовлені природою особливості зовнішності, які дозволяють відрізняти представників однієї етнічної спільноти від іншої і разом з тим дають можливість особам одного етносу ідентифікувати себе як представників однієї національно-історичної спільноти, складають психологічний образ “свого”. Цей образ як спосіб орієнтації серед людей різних національностей є структурним компонентом свідомості члена кожної національно-історичної спільноти. Психологічна настанова на позитивне сприймання “свого” призводить до того, що цей образ характеризується позитивною емоційною забарвленістю.

Процес формування етнічного образу зовнішності – складової і суттєвої частини образу людини – обумовлений соціально-історичними особливостями розвитку етносу, рівнем розвитку мислення, характерного для нього у той чи інший історичний період. Так, на думку дослідників середньовічна людина ще не розрізняє розманіття національних фізіономій своїх сусідів, вони зливаються для неї в один ворожий оскал. Для жителя домонгольської Русі, наприклад, образ чужинця, і літературний, і побутовий характеризувався перш за все надлишком тілесності, анормальністю плоті як знаку ворожості. А от ідеалізований, прикрашений образ “свого” втілює лише найпозитивніше.

Вихідні риси прототипових етнічних еталонів зовнішності наочно виявляються під час аналізу текстів літописів, легенд, казок, народних пісень і фразеології. В. М. Богуславський, проаналізувавши значний обсяг подібних текстів, виокремив такі визначальні еталонні ознаки, як богатирську будову, високий зріст, широкі плечі, значний об’єм тіла, його огрядність і міцність, велику фізичну силу. Збіжність багатьох ознак зовнішності у літописних описах і фольклорі дослідник пояснює “монументально-епічним стилем” зображення людини, який побутував у літературі аж до XVII ст. Процес зближення літератури з реальністю в рамках художньої прози поступово привносив нові риси до опису зовнішності людини. Образ зовнішності починає деталізуватися, проте ця деталізація до кінця ХІХ ст. співвідноситься з соціальним статусом людини, хоча при цьому починає враховуватися різноманітність і складність соціальних зв’язків та онтогенетична множинність типів привабливої зовнішності.

Загальний напрям розвитку прози з точки зору опису зовнішності людини, як зазначає В. М. Богуславський, вимальовується як складний процес соціальної типізації, узагальнення соціальної реальності у типізованих етнічних образах зовнішності, збільшення кількості наявних у літературі типів, поглиблення й деталізації соціально-типізованих образів за рахунок оціночних якостей і ознак, які раніше не входили в етнічний образ зовнішності. Традиційно усталені і закріплені у свідомості культурної спільності етнічні образи зовнішності поступово трансформуються, все більш і більш наближаючись до реальності, відображуючи її різноманітність, складність і неповторність індивідуального буття, окремої людини як особистості.

Етнічний образ зовнішності як феномен народної культури відіграє важливу роль у процесі спілкування. Цей феномен – складне концептуальне явище, що формується за зовнішніми (тими, що сприймаємо зором), фізичними та інтелектуальними ознаками, до яких долучається певний знаковий зміст.

Етнічний образ зовнішності – сукупність уявлень і асоціацій, що склалися історично і тому є достатньо стійкими. Вони відображають пізнавальний, соціальний і культурний досвід народу, включають також емоційний, прагматичний та естетичний аспекти його сприймання й оцінки.

Національно-культурна специфіка фразеологізмів, до яких психолінгвісти зараховують пласт стійких народних порівнянь, залишається актуальним питанням сучасного мовознавства. Дослідники вважають, що треба розрізняти національну і культурну специфіку стійких мовних одиниць.

Національна специфіка виявляється під час зіставлення різних мов. Вона зумовлена двома чинниками – об'єктивним та суб'єктивним. Об'єктивний полягає в природній і культурній реальності, що властива одному народу і якої нема в житті іншого. Суб'єктивний чинник полягає в довільному виборі, коли слова, що відображають одну й ту ж реальність, по-різному подані у фразеології різних мов. Культурну специфіку фразеологічних одиниць визначають її співвідношенням з елементами матеріальної чи духовної культури суспільства, його історії, вірувань, звичаїв, природно-географічного положення, в якому живе народ.

Стійкі народні порівняння як мовне вираження світогляду українського народу – цікавий матеріал для лінгвокраїнознавчих досліджень.

Голова. У порівняннях особливу увагу звертають на голову – її форму, зазвичай, вона кругла та велика. Голова асоціюється із предметами побуту: голова як виварка (макітра), головатий як чіп. Головату людину також порівнюють із совою та гарбузом: головатий як сова, голова як гарбуз.

Обличчя. Обличчя, як і голова, також є круглим. Людина “повновида”, "пиката", "круглолиця – виглядає як місяць уповні, пика як чавун (полумисок), круглий як яблочко. Обличчя має певний колір, який часто залежить від фізичного чи емоційного стану людини. Здорова людина, яка має білу, незасмаглу шкіру обличчя – білий як сметана (молоко, молоком улита), біленька як нитка (кров з молоком); чорнява або засмагла – іронічно – білий як арап (орап), чорний як циган; руда, веснянкувата – рябий як гороб'яче яйце. Людина, яка хворіє, має жовту шкіру – жовтий як віск (вощина), жовтенький як вощок, як у комині завуджений, дуже бліду – білий як полотно (папір, глина, крейда, коліно), блідий як стіна, побілів як хустка, як на дощі вимоклий. Худий, зблідлий від напливу емоцій – білий як смерть, виглядає як смерть (труп), поблід як труп, побілів як Пилат. Почервонілий, засоромлений – як огонь зайнявся, спалахнув як вогонь, побілів як вільхова довбня.

Дуже гарне, вродливе обличчя порівнювали із росою та водою – як із роси й води. Про людину з запухлим обличчям і хрипким голосом говорили: як під забором виспався, опух як бабак.

Брови і вуса. Брови і вуса найчастіше стають об'єктом порівняння уже сивими, порівнюються вони із молоком, голубом, снігом, інієм: сивий як молоко (голуб), білий як сніг (іній).

Очі. Про лупату людину говорять: вирячкуватий як жаба. Звертають увагу на погляд. Тупий, здивований – вип'яв очі неначе баньки, вилупив (витріщив) очі як жаба (баран на нові ворота, сова, індик, цибулі, чорт на фігуру, коза на різника); пронизливий – гляне мов окропом обпікає; сердитий – глянув мов жару сипнув; грізний – подивився як би батька убив; підозрілий – глипа як аллах на п'яницю; злодійкуватий – водить очима наче злодій по ярмарку; безпорадний, розгублений – водить очима як блудна вівця; переляканий – дивиться як босий на гадюку, про людину, яка має переляканий вигляд – виглядає як заєць у ступі (верші), виглядає як сам не свій.

Ніс. Ніс у порівняннях є круглим, великим: ніс як бульба (сокира, як за сім гривень сокира); гачкуватим – ніс як кочерга; опуклим – ніс як кушка. Характеристика носа є іронічною, над його формою і розміром найбільше насміхається народ.

Рот. Про широкороту людину говорили: писок як відси до Львова, а про губату – губи як вареники.

Зуби. Стійкі народні порівняння характеризують зуби як здорові, великі, гострі, білі: зуби як у коня (теслиці), зуби здорові як часник. Білизна зубів у народних порівняннях відображена зіставленням із овочами, молоком: зуби білі як ріпа (молоко).

Борода. Про бороду кажуть: борода як у владики, а сумління як у шибеника.

Волосся. Світле, сиве волосся описують, використовуючи порівняння: білий як сніг (лунь, іній, сметана, пух), побілів як молоко (як трава на морозі), сивий як циганський король (як молоко, голуб); чорне – чорний як галка (крук, циган). З іронією про руду дівчину говорили: чорнобрива як риже теля. Колір волосся людей зіставляли із забарвленням пташиного пір'я, шерсті тварин, явищами природи, продуктами харчування.

Хвилясте волосся людини порівнюють із зовнішнім виглядом барана: кучерявий як баран. Влучно висловлюються про негарну зачіску: у голові як чорт копійку шукав, як у дурного на хаті, волосся на голові як на чорту хата, розпатлана як овечка. Зовсім лиса людина асоціюється із макогоном, бубоном, коліном: лисий як макогін (бубон, коліно), облисів як макогін, голова як пляшка.

Шия. У народі про худошию, тонкошию людину говорили: шия як на мотузочці.

Руки. Дуже худі руки порівнюють із лопаточками для розмішування тіста – руки як кописточки.

Ноги. Довгі, худі, криві, товсті ноги у народі висміювали. Наприклад, про довгоногу людину говорили: довгоногий як журавель. Ноги зустрічаються великі: ноги як у поліського (курячого) злодія, нога як під дурним старцем (під тамбовським старцем); криві ноги порівнювали із гринджолами – як гринджоли; худі – як патички; товсті, опухлі – як кадовбята. Кульгаву людину порівнювали із нечистою силою – кривий як дідько.

Серед ознак, які засвідчує “Словник стійких народних порівнянь”, можна виокремити такі опозиції:

· красивий / потворний

Зовнішній вигляд людини пов'язаний із сприйняттям таких понять, як врода (краса, привабливість) і неврода (потворність, миршавість, бридкість).

Дівчина дуже гарна (вродлива, ладна, брава, красна, цвітна, гожа, червона, хороша) сприймається українською національною свідомістю як щось недосяжне (як сонце, зіронька на небі), або пов'язане з тим прекрасним, що є у природі – гарна як квітка навесні (в полі, лузі), як чічка в городі, як маків цвіт, як мак городній, як квітка (гайова), як рожа, як маківка (ягідка, писанка, калина, весна, джерелянка, вітка, лебідка, кукла).

Дуже гарно одягнена дівчина – як лялька (лялечка), гожа як панна, гарна мов цариця; струнка – як липочка, гарна як лебідка, ладна як цвіріньок, примітна – цвітна як джерелянка, гарна, щиросердна – гожа як чиста вода; зграбна, невелика – гарна як печеричка. Про вродливу дівчину, що живе у невідповідному оточенні, кажуть: красується наче квітка на болоті, про милу, симпатичну – жартівливо: гарна як киця з бантиком.

Народний образ досконалої краси пов'язаний із певними діями: ладна як з воску виллята, красна як з каменя вибита, гарна мов змальована, як намальований.

Хлопець гарний на вроду: гарний як вогонь (іскра, сіно в годину); гарно вбраний – гарний як павич.

Невродливу, негарну людину порівнюють з неприємними природними чи надприродними об'єктами і створіннями. Наприклад, із деякими тваринами, птахами, плазунами: красива як вівця сива, гарний як пес базарний, хороший як собака на морозі, красива як свиня сива, хороша як свиня у порошу, скверна як свиня, виглядає як паця за сороківця, потний як баран, зачмоканий як мокра курка, вродлива як сова, гидкий як поплазка, а ще – як за кущ пелена. З іронією говорять – виглядає як Михайлове чудо, хорош як Бабин Ярош, хороший як Микитина свита навиворіт, ладна як із болота лялька, гарненький як у Петрівку яглиця, гарний як Панькові штани.

Дуже страшна людина – виглядає як холєра, як би з гака зірвався, як Борис-баборіз, потворна – страшний як атомна війна, як відьма, погана як ніч, красива як відьма з Лисої гори, бридкий як паплюга.

Зовнішність “ненормативної людини” може оцінюватися як відштовхуюча без конкретизації будь-яких певних недоліків. Об’єкт оцінки порівнюється з чимось неприємним. Наприклад, німецьке Dreckschwein (досл. Dreck – бруд, Schwein – свиня), російське грязная свинья, татарське сасы дуңгыз (досл. сасы – вонюча, дуңгыз – свиня); нім. Giftkröte (досл. Gift – отрута, Kröte – жаба), рос. гадюка, тат. зәhәр елан (досл. зәhәр – отруйна, вредная, елан – змія) тощо.

У наведених прикладах змія асоціюється з підступністю, жаба огидлива, вигляд свині викликає презирство своєю нечистоплотністю.

· здоровий / хворий

Символом сили, міцності, здоров'я, насамперед, є тварини: дужий як ведмідь (слон, бугай, тур, віл), великий як ведмідь, здорова як корова, баба як тур, здоровий як бугай (бик, віл), виглядає як оґер, сильний як віл (лев), здоров як кінь, міцний (моцний) як кінь (медвідь), а ще сила асоціюється із рибою – дитиночка як линочок; із зброєю – баба як гармата; із будівлею – здоровий як сарай; із орлом – дужий як орел; народним героєм – дужий як Довбуш. Міць людини, особливо чоловіка, порівнюють з деякими рослинами: здоров (міцний) як дуб, жилавий як дубчак, здоров як горіх, здоровий як лузан (цвик), як пеньок. Із могутньою водою, сильним морозом порівнювали міцну, дужу, здорову людину: дужий як вода, росте як з води, дужий як мороз; про людину з міцним здоров'ям, яка прикидається хворобливою – слабий як учетверо (увосьмеро) мотуз (мотузок).

Про слабосилу, немічну, мляву людину кажуть: сильний як муха (комар), має моці як жаба в хвості, держиться як пісок на вилах, задужий як павутина, охлялу, безсилу – охляв як в дощ щеня, як би три доби не їв; охляв як циганська кобила; виснажену, втомлену, змарнілу, вимучену – як у диму буджений, як з хреста знятий, як із домовини встав, як вичавлений лимон, змотикав сі як кінь у кираті, наробився як кобила, виглядає як три дні не ївши (мара), як з глини зліплений, лежить як кулик після яйця, як з гробу встав.

Хвору, нещасну, схудлу людину порівнюють із тінню (марний як тінь), воском (жовтий як віск (вощина, вощок)), колодою(лежить як колода), динею(здоровий гий диня на морозі, виглядає як змерзла диня).

· повний / худий

Ознаки тілобудови у народних порівняннях відображені в антонімічних парах високий/низький, повний/худий. Про людину, яка швидко, несподівано розтовстіла, говорили: обдувся як барило; про ситу, вгодовану дити-
ну – гладкий як опецьок; про здорову товсту дівчину – дівка як муц, здорова як горохова копиця; про огрядну жінку – баба (груба) як фаса; про товсту, повільну людину – повертається як дрофа. Худенький як різницький стовпчик, круглий як ковбичка (галушка), котиться як баривка з іронією казали про товсту та кремезну людину і невеликого на зріст товстуна.

Ставлення до повної людини залежало від ставлення до неї самої, але в більшості випадків народ з посмішкою описував надмірну вгодованість: випас сі як бик, годований як пацюк, товстий як бодня (кабан, ведмідь, копиця), як кадовб, як копиця сіна, годований як на заріз, жирна (гладка) як піч, змарнів ніби має свинські сухоти, спасся як медвідь, гладкий як кабан (кіт, слимак), товстий як міх (чан), випас сі як пацюк, виглядає як пацюк годований, ситий як чабанський віл, гладкий мов печений.

Про надмірну худорлявість теж говорили з іронією: худий як шкапа (терниця, трясця), тонкий як гілляка (бадилина, чехоня, швабра), сухий як гілляка (скіпка, тріска, тарань, хрущ, драбина, кочерга, верства), перепався як скажена собака. Про худу, виснажену людину кажуть: худий як доска (дошка), як стиральна дошка, худий як смерть; дуже худу, бліду – як з того світа встав; худорляву, струнку – як хлудина; про дуже тонку в стані дівчину – тонка як нитка.

Етнолінгвістичне дослідження А. Г. Файзулліної засвідчило, що лексичні одиниці, що вказують на об’єм тіла людини складають найбільшу групу інвектив. Так, авторка виокремила 12 німецьких (Bierbauch, Dickbauch, Dickwanst, Fettkloß, Dicksack, Dicktuer, Fettbauch, Fettklumpen, Fettsack, Fettwanst, Fleischberg, Fleischerkloß), 11 татарських (бәрәңге корсак, дуңгыз түшкәсе, капкорсак, май баскан, май кисмәге, мичкә корсак, ит бүкәне, кышлау умарта, апара чиләге, буаз сыер, сыра мичкәсе) і 10 російських лайливих найменувань, що вказують на повноту людини (жиртрест, салохранилище, толстобрюхий, толстозадый, толстомордый, толстомясый, толстопуз, толсторожий, толсторылый, толстожопый). Усі без виключення наведені приклади із цих мов містять негативну оцінку, але німецька, російська і татарська мовні картини “малюють” різні образи товстунів.

Антонімічні лексичні одиниці до цього класу (тобто “худий”) більш скромні, але також тяжіють до вираження різноманітної негативної оцінки.

Наприклад, в німецькій мові: Knochengerüst (скелет), Klappergestell (вішалка), Gartenzwerg (чучело), Storchbein (журавель), Vogelscheuche (опудало городнє);

в російській мові: кожа да кости, страхолюд, страхоморда;

в татарській мові: как агач (досл. висохше дерево), коры сөяк (досл. голі кості), шыр сөяк (досл. одні кістки), кипкән таракан (досл. висохший тарган), кием элгече (досл. вішалка), бакча карачкысы (досл. опудало городнє), салам сыйрак (досл. солом’яні ноги), торна сыйрак (досл. журавель), челән аяк (досл. чапля).

Із наведених прикладів зрозуміло, що німецька і татарська мовна свідомість однаково зневажливо іменує худих людей.

· високий / низький

Більшість ознак зросту людини характеризують рослини і їхні елементи – особливо дерева: високий як тополя (хворостина, дуб), високий як дуб, довгий як хвоя. Високу людину порівнюють із драбиною, тичкою, жердиною, віхою, оборожиною, дзвіницею, телеграфним стовпом: довгий як тичка (віха, жердка, оборожина), високий як тика (жердина, драбина, дзвінниця, оборожина), як телеграфний стовп, здоровий як лут.

Для підкреслення дуже високого зросту в порівняннях використовували похідні прикметникові утворення від географічних назв: виріс як поліський злодій, є і традиційні для інших слов'янських народів, наприклад: високий як верства, як чугуївська верства, високий (довгий) мов пирятинська верства, як мальована верства; про високу на зріст, але нерозумну жінку казали: здорова як ногайська кобила; а ще – як на болоті ріс, як півтораївана (про дуже високу людину).

Малий зріст рідко коли прямо висміювався, щоб не образити людину. Серед порівнянь є багато жартівливих: виріс як кіт навсидячки, як воша, дрібний як вівсик, низький як пуцвілок, як котячий недогризок.

У багатьох мовах спостерігається зневажливе ставлення, як до низькорослих, так і занадто високих людей. Наприклад, в німецькій мові Hopfenstange (каланча), Schreckschraube; в російській мові: от горшка три вершка, недомерок, маломерок, мелкокалиберный – долговязый, в татарській мові: бот буе (досл. до пояса), җирдән бер карыш (досл. вершок від землі), орчык буе (досл. висотою з веретено) – колга баганасы (каланча), торна сыйрак (журавель).

У народних порівняннях відображені негативні характеристики статури, непоказний вигляд людей згорблених: високий як дуга, скулений (зігнув сі) як гак, згорбив сі як дід столітній, скривився як кульбака, перегнувся як Орішкова хата, неприродно виструнчених: як аршин (кілок) проковтнув.

· схожий / несхожий

Подібних людей порівнювали з воском, краплинами води: вилився як з воску, як би вилляв, як викапаний, як (наче) вилитий, як з ока викапав, якби з ока випав, як з ока викапаний, подібний як крапля води (дві краплі води). Про однакових людей говорили: як з однієї глини зліплені, наче на одному сукачі зсукані. Несхожість людей описують через порівняння цілком несхожих предметів, тварин, птахів, понять: наприклад, похожий як макогін на ночви, подібний як свиня на коня, похожийзіставляється предмет побуту або свійська тварина із назвою релігійного поняття, назвою сучасного поняття: похожий як личак на реактивного літака, похожий як свиня на великий піст, подібні як гвіздок на панахиду.

· пихатий / бундючний

Народна спостережливість дає змогу поєднати вигляд людини, її характерні риси, прояви поведінки з відповідними тваринами. Пихатість, бундючність приписують корові: пишається (чваниться) як корова в хомуті; кобилі: запишався як кобила до будяка, дере голову як попова (цісарська) кобила, киває головою як кобила гривою, чваниться наче тая кобила, що віз побила, жабі: надувся як жаба (ропуха), надувся як жаба на купині (пеньку), дметься як жаба в болоті (на лопуху), наприндився як жаба на призьбу; індику: надутий (надувся) як індик, ходить як індик переяслівський; зайцю: величається як заєць хвостом; кулику: надувся мов кулик на вітер; гусакові: гордий як гусак; гусці: несе голову високо як гуска; курці: надувся як квочка. Пихату людину порівнювали не тільки з тваринами, але й із іншими реаліями: надувся як йорж, (дується) надувся як лопух на огні (вогні), надутий як пухир (міхур), як пишної Явдохи ковток, сидить як турецька паша, надув сі як Мойса, як міх надутий (надиманий), роздувся як ковальський міх, сидить як на помості, величний як жидівський патинок, дметься (дується) як легке в борщі (горшку), неначе з неба звізди знімає, дує ся як гайно на морозі, як на вилах ходе, надувся як тісто на опарі (шкіра на вогні), гордиться як піп у вівтарі, завеличався як жид на родинах.

А ще про людину, яка поводиться пихато, казали: гнеться (шквереться, пнеться, дметься, надимається, вертиться, величається, крутиться, бодриться, бадьориться, жеться) як (мов) шкурат (шкураток, шкурлат) на вогні (огні, жару, жарках), надувся як шкурка на вогні. Гордовита, пихата людина – як вош: надувся як вош на мороз, надув (здув) сі як (гий) вош на морозі, а набундючена – як сова: виглядає як сова.

· незграбний / зграбний

Вайлуватість, незграбність, повільність асоціюється із дикою твариною – ведмедем: як ведмідь, біжить як ведмідь, спішить (повертається, хуткий, проворний) як ведмідь за горобцями, швидкий (жвавий) як ведмідь до карит (за мухами, перепелицями, до перепелиць), а ще із пнем – повертається (спритний) як пень за гороб'ями (горобцями. Про неповоротку людину висловлювалися: повертається як віл; вайлувату – стрункий як міх.

Зграбну, невеличку дівчину порівнювали з грибом – гарна як печеричка.

· охайний / неохайний (чистий / брудний)

Шанує український народ чистих, охайних в одязі, не любить брудних, неохайних. Брудна людина – це "умащена", "заталапана", "забота-на", "чорна", як вимащені болотом чи землею – чорт, дідько, марюка, сутана, свиня, порося: брудний як чорт, омалювався (заталапаний) як дідько, умастився як (наче) сутана (сотана в болото), як марюка, вробився (заробився) як чорт (біс), забовтався як бирька, вимащений (чистий) як порося, хороший (чистий) як свиня в дощ, сажею – як би з комина витяг, виглядає як коменяр.

Неохайна людина – як непріла лемішка, потний як баран, зачмоканий як мокра курка, виглядає як опуд, мов опудало, ходить як деркач, як чорт в боклазі, славна (гарна) як свиня в дощ, та ще й лінива людина – лежить як свиня в баюрі, виглянув як ведмідь з ґаври. Цікаво, що спостережливість українців поширюється не лише на свої реалії (білолиця як мазниця, чепурненька як мазничка), а й іронічно торкається інших націй (білий (чорний) мов (як) циганська литка, чистий як жидівський пантофель, білий як циганський сир, зателіпався як жид).

Багато порівнянь присвячено також одягу людини. Український народ висміює одяг пом'ятий (як псу з зубів виймив), обідраний (обдертий як циган, ходит як дід остатній, оббивсь як билина, виглядає як би з шибениці урвав, оббивсь як крем'ях), неохайний (підтикана як віник з дерези, як баба Глинянка, як Дунька з бомбоскладу), недоладний і незвичайний (убрався (прибравсь) як чорт на утреню (водохрище), виступає як чапля в пантофлях, красива як свиня в коралях, вбрався як чорт у вершу, нарядився як піп в рясу), незугарний (вбрався як чорт (марасуда), вирядилася як свиня в наритники, нарядилась як теля в мішку, впуталась як Настя в лапті, вирядилась як сліпа на ордань. Святковий одяг викликав у людей радість, похвалу (як лялька, лялечка), легкий гумор: вирядився (чепуриться) як на весілля, вирядили як старшу дружку, убрався як піп на утреню, прибрався як піп на службу, прибравсь як чорт до утрені, блищить як нова копійка, убрали як на смерть, гладкий як вилизаний (би корова облизала), прибравсь як алілуйко на утреню. Химерний смак жінки в одязі осуджували словами: прибралась як бура на сабаш або виглядає як мара.

Прихована іронія простежується в антонімічній парі "личить/не личить". Із значенням "не личить, не пасує" (про невідповідно одягнену людину), "зовсім не личить" подано порівняння з початковими словами "пасує", "личить", "йде", "пристало", а далі – з абсолютно невідповідними, зовсім несподівано поєднаними речами, як от: личить як свині сідло (зонтик, хомут, пристало як свині наритники, (хороше) як свиня (свині) в коралях, пасує як свині намисто (в дощ, ярмі), як свиня (свині) під зонтиком (лопухом), личить (пасує, пристало, іде) як корові (свині) сідло, як на корову сідло, пасує як волам карита, вдав сі (пасує, пристав, пристало, притуляється) як горбатий (горбатому) до стіни. Порівняння гарно як Насті в постолах містить жіноче ім'я, яке, мабуть, було символічне для певної групи людей.

У проаналізованих прикладах є багато слів, які належать до українських побутових назв, а також назв релігійних обрядів, свят, власних назв – жіночих імен. Інтернаціональними є хіба що порівняння для людей, які на собі одягу не мають, як от: голий як мати (на світ) народила, як Адам і Єва. Про людину, яка зовсім не має взуття, кажуть: босий як пан пес.

· колірна ознака

У складі стійких народних порівнянь трапляються кольороназви: білий, білий як коліно (папір, смерть, полотно, глина, стіна), блідий (побілів) як стіна, біленька як нитка, біла як молоко (молоком улита), поблід як полотно; чорний: чорний як циган (галка, крук, земля); сивий: сивий як молоко(голуб, циганський король); (білий як (мов) іній (сніг, пух, лунь, крейда, сметана), побілів як трава на морозі (молоко) – про сиву людину); червоний: червоний як кат (про людину вбрану в одяг червоного кольору), (скраснів як іскра, спалахнув як вогонь, побілів як вільхова довбня – почервонів); жовтий: жовтий як вощина, жовтенький як вощок; рудий: рябий як гороб'яче яйце, чорноброва як риже теля; синій: синій (посинів) як той (курячий) пуп, посинів як печінка (жаба); зелений: позеленів як пуп.

· мокрий / замерзлий

На зовнішній вигляд людини впливали такі природні чинники, як мороз, сніг, дощ. Людина, яка змокла, насамперед асоціюється із тваринами: обмок як вовк (шуляк), змокнув як вовк, мокрий як жаба (миш, кіт, курка), обмоклий як курка, а ще – мокрий як зюзя (хлющ, флік). Про дуже замерзлу людину казали: змерз як березова брунька, змерз як качан (кочан), холодний як крига, загрівся (нагрівся) як циган у в'ятері (в неретку, під ятером), синій (посинів) як той (курячий) пуп, позеленів як пуп, посинів як печінка. Закоцюблу, перемерзлу людину порівнювали із жабою, мухою, куркою, собакою, хортом, щеням, цуциком: холодний (посинів) як жаба, змерз як муха в зимі (курка на дощ),змерз (обмерз) як собака (пес) взимку, труситься як Сірко в дощ (мокре щеня), дриготить як зимою хорт, замерз (змерз) як (голодний) цуцик.

Аналізовані стійкі народні порівняння характеризують такі ознаки, як колір, форму, якість, розмір. Яскраво і повно народ описує красу та потворність зовнішності людини, що засвідчено найбільшою кількістю порівнянь. Серед інших ознак – колірну ознаку частіше містять порівняння з назвами тварин, птахів, рослин, предметів. Менш продуктивним типом означень на позначення кольору є зіставлення з назвами людей, абстрактними поняттями. Зовнішній вигляд людини найкраще описувативані стійкі народні порівняння характеризують такі ознаки, як колір, форму, якість, розмір. Яскраво і повно народ описує красу та потворність зовнішності людини, що засвідчено найбільшою кількістю порівнянь. Серед інших ознак – колірну ознаку частіше містять порівняння з назвами тварин, птахів, рослин, предметів. Менш продуктивним типом означень на позначення кольору є зіставлення з назвами людей, абстрактними поняттями. Зовнішній вигляд людини найкраще описувати через характеристику її частин тіла. Серед соматизмів найбільш часто натрапляємо на опис голови, волосся, обличчя. Стійкі народні сполуки характеризують як позитивні, так і негативні ознаки зовнішності, але більше засвідчено негативних. Проте більша частина порівнянь із негативним значенням звучить з легкою іронією, позначена народним гумором, що свідчить про незлобливість українців, їх добродушність, толерантність.

Звичайно, український народ хоче бачити ідеал людини – і фізичний, і духовний. Тому й так ніжно опоетизовує дівочу вроду, струнку поставу, ясні очі, рум'яні щічки, білу шкіру, чорні коси, юнацьку силу, здоров'я, міцний дух. Деякі порівняння виростають до символів, наприклад: гарна як калина, очі як терен, як з горіха зерня та ін.

Аналіз семантичних типів об'єктів порівнянь свідчить про надзвичайну різноманітність асоціацій і паралелей, які виникають в українського народу при описі зовнішнього вигляду людини. Формування уявлень про зовнішність людини відбувається під впливом реалій навколишнього світу, характерних для певної території і культури.

Щодо суб'єктів порівняння, не можна стверджувати, які саме частини людської зовнішності є у складі порівнянь найчастіше. Однаково представлені загальний зовнішній вигляд (краса, статура, зріст, тілобудова та ін.) і окремі соматизми (голова, руки, ноги тощо).

Більшість порівнянь, в яких описано зовнішній вигляд, відображають певну опозицію: гарний/негарний; охайний/неохайний; схожий/ несхожий, високий/низький; повний/худий та ін. При цьому український народ виявляє велику спостережливість, обираючи об'єкт для зіставлення у навколишньому рослинному і тваринному світі, особливо серед свійських тварин, предметів побуту, знарядь праці.

Велика увага зосереджена на обличчі, але якщо волосся, очі, губи описують мило, приємно, то більшість інших частин обличчя – жартівливо й іронічно саме через їх неправильну, недосконалу форму. Водночас простежується тактовність в означенні багатьох негативних проявів зовнішності. Сама ж людина крізь призму порівнянь є частиною великої і різноманітної образної картини світу, створеної українським народом.

Зовнішність як фактор міжетнічного співставлення: українці і росіяни

2011-03-13T13:07:00.010+02:00

Першу наукову спробу опису українського антропологічного типу здійснив на початку ХХ ст. видатний український антрополог Хведір Вовк (1847-1918). Він зазначав, що українці темноволосі, темноокі, вище за середній зріст чи високого зросту, брахіцефальні, порівняно високоголові, вузьколиці, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та довшими нижніми кінцівками. Подальші дослідження вдосконалили цей портрет, додавши до нього чимало нових фарб.

Сучасні соціальні установки щодо соматологічних характеристик українців, відображення їх у суспільній свідомості народу намагався з’ясувати В. М. Бебик . Група вчених під його керівництвом здійснила опитування 5 тисяч киян з урахуванням таких соціально-демографічних параметрів як стать, вік, національність, освіта, соцільно-професійний статус.

Одержані результати дали можливість скласти “колективний портрет” сучасного українця. В уявленні більшості респондентів чоловіки-українці є середніми на зріст (75,4% опитаних), мають темне волосся (58,6%), карі очі (55,9%) і середню комплекцію (69,9%). Кожен п’ятий опитаний зазначив, що українці високі на зріст (20,7%) і лише 0,2% респондентів наділили їх низькорослістю.

Найбільше розбіжностей щодо кольору очей. Сіроокими визнали українців 17,8%, блакитноокими – 15,7%, а зеленоокими – 4,4% респондентів.

Схожа ситуація і з кольором волосся чоловіків: каштанове – 23,0%, русяве – 12,6%. Цікаво, що неукраїнці (60,4% респондентів-росіян і 75% євреїв) більшою мірою, ніж українці (56,9%) вважають останніх чорнявими.

Приблизно такі ж пропорції були зафіксовані й щодо жінок. Типовою українкою в стереотипному уявленні стала жінка середнього зросту (84,5%), брюнетка (52,6%) з карими очима (56,9%) і середньою статурою (55,1%). Разом з тим 28,6% опитаних схилялися до каштанового волосся, а 11,8% – русявого. Певна річ, знаючи неабиякі здібності жінок змінювати колір свого волосся, переоцінювати ці ознаки в жіночому фенотипі українського народу, очевидно, не варто. Типовим кольором райдужної оболонки ока 16,8% респондентів назвали голубий, 13,9% – сірий, а 5,4% – зелений.

Аналіз отриманих у цьому дослідженні показників дає можливість більш чітко з’ясувати певні статеві і національні відмінності в установках і стереотипах буденної свідомості населення. Так, респонденти-жінки, оцінюючи фенотип українок, більшою мірою визнали останніх повними (34,3%), ніж респонденти-чоловіки (32,4%). Розбіжності за даним параметром порівняння у представників різних національностей такі: росіяни, котрі мешкають у Києві, вважають українських чоловіків більшою мірою повними (17,7%), ніж худими (0,4%); 31,25% євреїв-киян гадають, що українці – худі і стільки ж визнають їх повними. Характерно, що самі чоловіки-українці більшою мірою оцінюють себе худими (12,7%), ніж повними (9,6%). Розподіл опитаних за національністю на питання про ступінь повноти типової української жінки наступний: 29,0% українців, 44,8% росіян, 62,5% євреїв переконані, що вона вище середньої повноти.

Відомо, що сприймаючи інших людей і відтворюючи потім їх образ зовнішності, досліджувані виділяють перш за все зріст, колір очей і волосся, міміку, ніс, особливості тілобудови. Ці елементи є найбільш розпізнавально-значущими, вони виконують роль опорних ознак, з якими пов’язується подальший опис об’єкта сприймання. При створенні "словесних портретів" люди використовують численні мовні характеристики соматизмів (назв частин людського тіла), які мають своєрідне етнічне забарвлення.

Наявність національно-специфічних рис у сприйманні і описі зовнішності людини підтверджують результати психолінгвістичного дослідження Д. І. Терехової, спрямованого на вивчення універсального й специфічного в семантичних асоціаціях етнофорів українців і росіян у сприйнятті соматизмів.

Результати проведених нею асоціативних експериментів показали близькість асоціативних полів досліджуваної лексики в українській і російській мовах, а також їх відмінності. Виявлення найчастотніших асоціатів в описі обличчя людини дозволило скласти узагальнені портрети українця й росіянина. Так, обличчя в сприйнятті українця: гарне кругле обличчя, високий лоб, чорні брови, великі карі або голубі очі, довгі чорні вії, біла або смуглява шкіра, червоні щоки, прямий ніс, червоні повні губи, білі рівні зуби, гостре підборіддя, густе чорне або русяве волосся; обличчя в сприйнятті росіянина: красивое круглое или овальное лицо, высокий лоб, чёрные тонкие брови, большие голубые или карие глаза, длинные чёрные ресницы, нежная белая кожа, румяные щёки, прямой или курносый нос, полные или тонкие алые губы, белые ровные зубы, острый подбородок, русые или чёрные волосы.

При порівнянні асоціативних портретів слід відзначити що, по-перше, вони багато в чому схожі, по-друге, обидва більшою мірою зорієнтовані на ідеалізований образ людини.

Реципієнти обох груп начебто виявили одностайність, коли назвали найчастотнішим означенням до стимулу брови – чорні/чёрные. Але при зіставленні частот цих асоціатів (184 – в українській і 131 – у російській) помічаємо кількісну різницю, яка знаходить своє вираження в якісних відмінностях етнічних еталонів.

Як свідчить порівняння стереотипних реакцій, реципієнти двох груп віддають перевагу певному кольору очей: очі – карі (93), чорні (22); голубі (56), блакитні (25) / глаза – голубые (71), карие (59), або кольору волосся: волосся – чорне (68), русяве (52) / волосы – русые (49), светлые (33), чёрные (41). Саме ця незначна відмінність вказує на вияв у стереотипах національної специфіки.

Для українців більшою мірою, ніж для росіян, характерні емоційно-оцінні означення соматизмів, наприклад: шкіра – гладенька, брови – вузенькі, губи – пухкенькі, пальці – маленькі, худенькі, вузенькі.

Етнічні еталони зовнішності: фольклорні образи української та російської дівчини у живописних творах Василя Тропініна (1820) й Івана Аргунова (1784).

Як засвідчують експериментальні дані, специфічні національні риси виявляються в низькочастотних асоціаціях, що перебувають на периферії асоціативних полів. Серед них можна назвати вуса – козацькі, плечи – богатырские, брови – соболиные, які пов’язані з фольклором та історією народу.

Стереотипність і високочастотність певних асоціацій на стимульні слова-соматизми пояснюється тим, що при сприйнятті наша свідомість виділяє і фіксує найяскравіші ознаки в зовнішності людини. Люди, характеризуючи особу, роблять вибір не з нескінченної більшості її нормативних властивостей, а з малої кількості ознак; при цьому вибирають найвідміннішу, те, чим людину означила природа.

Інший асоціативний експеримент, де реципієнтам було запропоновано складання чоловічого і жіночого словесного портретів, підтвердив традиційні уявлення про ідеальні образи краси різних статей. Так, у чоловіків відзначався високий зріст, міцна будова тіла, струнка постать. Жіночі образи характеризувалися реципієнтами обох груп як "красиві, стрункі, високі, ніжні, тендітні". Як зазначає дослідниця, охарактеризовані вони колоритніше й емоційніше, ніж чоловічі і за своєю суттю близькі до національних фольклорних образів.

Особливо яскраво етнічна специфіка виявилась в реакціях-порівняннях, наприклад: очі – як зірочки, зорі, озера, терен, ягідки тернові, ніч, волошки, волошки в житі, криниці, ґудзики, намистинки / глаза – как озёра (глубокие, голубые, большие, тёмные), море, небо, звёзды, огонь; (испуганные, нежные, покорные, огромные), как у лани, серны, оленя.

Асоціації емпіричної повсякденної свідомості передають складний світ історичного відбиття людських сприйняттів і уявлень крізь досвід матеріального і духовного життя народу, оцінні уявлення пов’язуються із соціальними еталонами і стереотипами, які впливають на сприйняття світу даним етносом.

Розділ ІІ. Етнофізіогноміка: етнічність і тілесність

2011-02-11T22:38:00.004+02:00

Людина народжується у світ як особливий, відмінний від усіх інших за багатьма тілесними ознаками індивід. Зазначивши своєрідну “екземплярність” індивіда, соціальні науки, зазви-чай відходили далі, вважаючи, що розмірковувати про кров, про торс, про бороду суб’єкта не тільки не зовсім порядно, але й абсолютно ні до чого.

Проте останнім часом різні аспекти тілесного буття людини стають не лише предметом природознавчого аналізу, але й філософських, соціологічних, етнографічних та соціально-психологічних досліджень.

Безперечною особливістю сприймання людиною світу є знання того, що людство існує у формі етносів чи народів. Представники однієї раси виразно усвідомлюють свою фізичну відмінність від іншої. Існує чимало візуальних відмінностей не тільки між європейцями, азіатами, африканцями, корінними американцями, мешканцями Океанії, але й поміж спорідненими антропологічними типами.

Порівняння як індивідів, так і народів проводиться головним чином за ступенем вираження в них тих чи інших рис або ознак. Але щоб порівняння було об’єктивним, треба постійно враховувати відносність будь-яких етнопсихологічних характеристик. У людській свідомості змішуються біологічні причини різноманітності етносів з тими, які мають культурне походження. Форма губ, розріз очей, посмішка, лінія брів, які виникають як біологічні риси, поєднуються з тим, що з’являється на обличчі в результаті несвідомого наслідування оточуючим людям.

В етнічній антропології розроблена система об’єктивного визначення антропологічних типів людей. Вони визначаються за допомогою певних фізичних ознак: форми волосся, ступеня розвитку третинного волосяного покриву (вуса, борода), пігментації шкіри та волосся, пропорцій тіла, ваги, зросту, форми носа, довжини та ширини черепа, форми обличчя, а також даних про гени, групи крові, форми зубів, узорів на пальцях та ін.

Типові обличчя дівчат різних країн за даними комп'ютерного моделювання

Бібліографія до першого розділу

2010-10-17T12:42:00.000+03:00

Акишина А.А., Кано Х., Акишина Т.Е. Жесты и мимика в русской речи. – М., 1991.

Аленикова С.И. О жесте // Человек. – 1991.

Байбурин А.К., Топорков А.Л. У истоков этикета: Этнографические очерки. – Л., 1990.

Барский К., Палецкий Д. Китайская грамота мимики и жестов // Азия и Африка сегодня. – 1998. – № 6.

Броцкі М. Ритуалізація щоденних невербальних актів поведінки // Студії з інтегральної культурології: Ритуал. – Львів, 1999.

Бутовская М.Л. Язык тела: природа и культура (эволюционные и кросс-культурные основы невербальной коммуникации человека). – М., 2004.

Зубцов С.В. Как жить в Западной Европе. – М., 2004.

Крейдлин Г.Е. Невербальная семиотика: язык тела и естественный язык. – М., 2002.

Махлина С. Семиотика культуры повседневности//http://www.syntone.ru/library/books/content/4432.html?current_book_page=all

Махний Н.М. Введение во взглядоведение. – Чернигов, 1993.

Махний Н.М. Фейсбилдинг, или кое-что о строительстве лица. – Чернигов, 1995.

Махній М.М. Основні напрямки досліджень невербального спілкування // Проблеми загальної та педагогічної психології: Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. – Т. ІІІ, ч. 1. – К., 2001.

Махній М.М. Тілесні символи та ритуали як вияв етнічних стереотипів соціальної взаємодії // Актуальні проблеми психології. – Т. 1: Соціальна психологія. Психологія управління. Організаційна психологія. – К.: Інститут психології ім. Г.С. Костюка АПН України, 2001.

Махній М.М., Русанов Ю.А. Етніка: Науково-пізнавальні нариси / За ред. М.А. Скока. – К., 2004.

Махній М.М. Соціокультурні варіації ритуалізованих форм такесичної поведінки // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. Випуск 41. Серія: психологічні науки. – Чернігів, 2006.

Махній М.М. Значення тактильної комунікації у взаєминах між близькими людьми // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. Випуск 61. Серія: педагогічні науки. – Чернігів, 2009.

Махній М. Посмішка як культурний феномен//http://webcommunity.org.ua/2010/03/25/posmishka-yak-kulturnyj-fenomen/

Махній М. Етнографія цілування: від етикетних ритуалів до етноеротики//http://webcommunity.org.ua/2010/03/26/etnohrafiya-tsiluvannya-vid-etyketnyh-rytualiv-do-etnoerotyky/

Махній М. "Куди серце лежить, тути й око біжить": етнокультурне поглядознавство//http://webcommunity.org.ua/2010/03/27/kudy-sertse-lezhyt-tudy-j-oko-bizhyt-etnokulturne-pohlyadoznavstvo/

Махній М. Етнометрія спілкування:ближче до американців чи подалі від арабів?//http://webcommunity.org.ua/2010/05/29/etnometriya-spilkuvannya-blyzhche-do-amerykantsiv-chy-podali-vid-arabiv/

Махній М. Етнохронеміка: соціокультурні відмінності відчуття часу//http://webcommunity.org.ua/2010/05/30/etnohronemika-sotsiokulturni-vidminnosti-vidchuttya-chasu/

Махній М. Кроскультурна ольфакторика: тілесний запах як етнічна ознака//http://webcommunity.org.ua/2010/06/03/kroskulturna-olfaktoryka-tilesnyj-zapah-yak-etnichna-oznaka/

Махній М. Жести ствердження і заперечення: болгарсько-турецьке "ні" чи аравійсько-ліванське "так"//http://webcommunity.org.ua/2010/06/05/zhesty-stverdzhennya-i-zaperechennya-bolharsko-turetske-ni-chy-aravijsko-livanske-tak/

Махній М. Українська "дуля" чи американський "fuck": фалічна символіка образливих жестів//http://webcommunity.org.ua/2010/06/15/ukrajinska-dulya-chy-amerykanskyj-fuck-falichna-symvolika-obrazlyvyh-zhestiv/

Махній М. Міжкультурні відмінності у жестикуляції схвалення//http://webcommunity.org.ua/2010/06/18/mizhkulturni-vidminnosti-u-zhestykulyatsiji-shvalennya/

Махній М.М. Соціальні нормативи тактильної поведінки//Вісник психології і соціальної педагогіки. - [Електронний ресурс] : Збірник наук. праць / Інститут психології і соціальної педагогіки Київського університету імені Бориса Грінченка; Московський гуманітарний педагогічний інститут. – Випуск 2. – К., М., 2010. – Режим доступу до збірника : http://www.psyh.kiev.ua

Махній М. Комунікативна просторологія в країнознавчому вимірі//http://prostorologia.forbb.org.ua/viewtopic.php?id=149

Махній М. Ставлення до часу в монохронних і поліхронних культурах//http://prostorologia.forbb.org.ua/viewtopic.php?id=150

Нэпп М., Холл Дж. Невербальное общение. Полное руководство. – М., 2006.

Пронников В.А., Ладанов И.Д. Язык мимики и жестов. – М., 2001.

Розин В.М. Тело вне анатомии // www.ng.ru/science/2005-09-14/14_telo.html

Стернин И.А. Улыбка в русском коммуникативном поведении // Русское и финское коммуникативное поведение. – Воронеж., 2000.

Тер-Минасова С.Г. Язык и межкультурная коммуникация. – М., 2000.

Токарева М.А. Феномен улыбки в русской, английской и американской культуре: Автореф. дис.канд. культурологии. – М., 2007.

Уэйнрайт Г. Язык тела. – М., 1999.

Фаст Дж. Язык тела; Холл Э. Как понять иностранца без слов. – М., 1995.

Фоли Дж. Энциклопедия знаков и символов. – М., 1996.

Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. – СПб., 1998.

Элиаде М. Космос и история. – М., 1987.

Етнохронеміка

2010-10-17T12:31:00.000+03:00

Людина не може уявити себе поза простором та часом. Адже куди не глянь, все в житті тою чи іншою мірою прив’язане до нестримного бігу годинникової стрілки, яку неможливо зупинити, перехитрити, зламати чи змусити повернути у зворотній бік. Проте, варто зауважити, що людина не народжується з відчуттям часу, вона його набуває, а її часові і просторові уявлення – поняття доволі відносні, які визначаються особливостями культури до якої вона належить. Досліджуючи тематику сприйняття часу, німецький філософ І. Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” написав: “Час – це не об'єкт, Час – це спосіб уявляти”.

Часові умови спілкування є предметом особливої уваги дослідників, які вивчають таку семіотичну дисципліну, специфічний напрям психології невербального спілкування як хронеміка (семіотика часу).

Сучасні наукові дослідження у галузі психології свідчать: кожен народ має свою швидкість сприйняття та опрацювання інформації, яка й задає темп і ритм його буття. Ця швидкість проявляється усюди, відіграючи важливу роль у розвитку кожного етносу. Відповідно до цього можна стверджувати, що усі народи перебувають у різних стосунках з часом. Одні гордо кидають йому виклик, інші покірно схиляють свої голови у низькому шанобливому поклоні перед “Його Величністю”, але виявляється, є у світі й такі народності, які повністю ігнорують час, навіть не підозрюючи про його існування.

Найбільш “біжучою” нацією у часі вважаються японці. В Японії марнування часу прирівнюється до злочину, до тяжкого гріха, за який карають колективним презирством, звільненням з роботи, або взагалі – відлученням від спільноти. Такий стан речей зумовлений давніми культурними традиціями, непохитними суспільними догмами та глибоким історичним минулим, відтак у розумінні японців, час існує для того, щоб працювати. Їхня робота немає чітких часових рамок, відтак вони працюють стільки, скільки можливо, і ніколи не беруть перерви через особисті причини. Тому мешканці “Країни, де сходить сонце” завжди зайняті, і практично відчувають фізичний біль, коли нічого робити. З огляду на це в Японії навіть з’явилися такі сталі вирази, як “Недільна хвороба” і “Святковий синдром”, а масовий трудоголізм дав початок новому поняттю – “Смерть через перепрацювання”. Не зважаючи на високу ймовірність померти на робочому місці, японці мало відпочивають, оскільки у їхньому розумінні, все, що робить людина, повинно мати певну цінність перед суспільством і країною. Для представників цієї держави “бути швидким” oзначає одну з найбільших чеснот, відтак час для них є вищим за усі обставини.

Майже ідолопоклонницьке ставлення до “Його Величності” часу виробило у японців “залізну” пунктуальність. У них все організовано та чітко заплановано, а якщо потяг прибуває на перон однією хвилиною пізніше зазначеного терміну, це вже розцінюється, як вагоме запізнення. Даний приклад показує, наскільки час є важливим для японців, і яку цінність він має в суспільстві загалом.

Естафету в японців впевнено перебирають американці, які також прагнуть контролювати час, але на відміну від своїх далеких, заокеанських сусідів, така одержимість зумовлена радше високим економічним рівнем розвитку їхньої країни, ніж її культурними традиціями. “Час – гроші!” – цей вислів вже давно став візитною карткою Сполучених Штатів Америки, а відтак – рушійною силою цієї нації. Для американців час має велику цінність, яка здебільшого вимірюється у грошовому еквіваленті, тому, якщо хочеш більше заробити, мусиш поспішати. Мабуть ви не зможете зустріти жодного американця, який би кудись не квапився. Частково це зумовлено досягненням так званої “американської мрії”, яка для загальної більшості є втіленням успіху, слави, багатства і щастя.

Тут на рахунку перебуває кожна хвилина, тому якщо ти вже зробив певну роботу і на разі у твоєму розпорядженні є вільний час, то краще починай працювати над наступним завданням, а якщо ти не маєш часу перепочити, значить – працюєш добре. Відтак над американськими головами постійно висить важкий “дамоклів меч”, викуваний із міцної сталі безлічі термінових справ, які необхідно зробити вже й негайно “поки не пізно”.

Чим довшим і розлогішим є коріння того чи іншого народу у віках, тим глибиннішим є його усвідомлення себе у часі, яке, зважаючи на довготривалість свого існування, іноді може докорінно мінятися. Таким народом, а радше скупченням близьких за своєю ментальністю націй, є слов’яни.

Сприйняття часу слов’янами, зокрема, українцями є надзвичайно своєрідним, оскільки спричинене багатовіковою історією, глибокими культурними традиціями на зламі двох релігій: язичництва та християнства. Колись у прадавній слов’янській культурі панувало природне сприйняття часу, відповідно до якого наші предки жили у тісному зв’язку з природою, використовуючи її особливості, як певний годинниковий механізм. У їхному розумінні час був циклічним, замкнутим, таким, що збігається з вічністю – вони ніколи не зіставляли конкретні відрізки минулого, теперішнього і майбутнього, тому таке поняття як “поспіх” у розумінні древніх слов’ян просто не існувало.

Із приходом християнства сприйняття часу нашими предками набуло більш лінійного характеру. В їхній історії з’явилася подія (народження Христа), від якої час отримав новий відлік, полетівши прямою стрілою у напрямку до своєї кінцевої цілі – “Великого суду Божого”. Іншими словами, він здобув свій чіткий початок і явний кінець.

Сучасні слов’яни, зокрема, наші співвітчизники, ставляться до часу, як до певного “посланця з минулого”. Все, що з ними відбувається сьогодні, розцінюється виключно як логічний наслідок минулих подій, які були зароджені давно, декілька років, а то й століть тому, без їхньої власної участі. Відтак, майбутнє сприймається слов’янами також у перспективі минулого. Таке бачення часу породжує певну дозу песимізму та бездіяльності, адже за даних умов людина не відчуває себе повноправним господарем власного життя, оскільки більше вірить у долю і фатум. Тобто, час для неї – це наперед виписана “інструкція на життя”, яка у заздалегідь визначений момент перейде до когось іншого. Тому, із усією впевненістю можна сказати, що слов’яни повністю залежать від часу, тільки більш на сакральному рівні.

А от маленьке плем’я піраха, яке проживає в низовинах Амазонки, у прямому розумінні живе поза часом, відтак його заносять у список найунікальніших народностей світу. Справа в тому, що у його мові повністю відсутні слова, за допомогою яких можна визначити будь-які часові межі. Спроби британського лінгвіста Дена Еверета, який проводив дослідження у цьому закритому племені й намагався навчити місцевих жителів читати і рахувати, виявилися безуспішними. Він не міг навіть приблизно пояснити тамтешнім мешканцям саму концепцію часу, оскільки вони не могли зрозуміти, що таке цифри. Як виявилося, в племені використовують лише теперішній час, а якщо певна подія втрачає свою актуальність для поточного періоду, вона перестає існувати у будь-якому часі. Відтак, для них час тече надзвичайно повільно чи, радше сказати, взагалі не рухається. До того ж, піраханці не мають особливих релігійних вірувань, не згадують своїх предків, і не поклоняються героям з минулого.

У своєму щоденнику Ден Еверет зазначив, що люди племені піраха ведуть надзвичайно розслаблюючий стиль життя та не пропускають жодного моменту, щоб не насолодитися кожною миттю.

Індіанське плем’я хопі, яке мешкає у північно-східній частині Арізони, також не переймається ідентифікацією часу. Його мова налічує лише два слова “раніше” і “пізніше”, за допомогою яких можна визначити часові межі. Звісно, іноді це призводить до непорозуміння, наприклад, у призначенні зустрічей, але тим не менше, це не заважає хопі бути одним з найбільш мирних та життєрадісних племен світу.

До народностей, які живуть поза часом, зараховують і кочові племена Афганістану та Ірану. Вони визначають час виключно завдяки порам року. Весною племена мігрують з долин в гори, де вони знаходять незаймані простори пишних трав для своїх тварин. А коли теплі, сонячні дні підходять до завершення, вони знову повертаються в долину, яку покинули весною. Зазвичай, це доволі довгі подорожі, які переходять у замкнутий цикл, що триває впродовж всього життя кочових племен.

Народ бурунді, який населяє Центральну Африку, також керується сезонними змінами та особливостями навколишнього середовища. Нестримна жага посекундно ділити і контролювати час поки що не торкнулася цієї сільськогосподарської спільноти, відтак її представники взагалі не користуються годинниками, а для призначення зустрічей спираються на закономірності природніх циклів. Зв’язок бурунді з часом базується і на активності стада їхніх корів, які у своїх звичках є дуже постійним поголів’ям. Тому, коли хтось, наприклад, хоче домовитись про пізню зустріч ввечері, він каже: “Побачимось, коли корови підуть з лугу”.

Загалом, “бути точним” для них – не дуже важливо. Відтак, бурунді ніколи не поспішають, оскільки переконані: те, що було тут декількома хвилинами раніше, буде на тому ж місці і декількома хвилинами пізніше.

У західному суспільстві пунктуальність є свого роду культом. Акуратності поводження із часом і точності дотримання раніше встановлених часових графіків у багатьох європейських країнах надається виключного значення.

Для людей, вихованих у європейській традиції, час – це щось таке, що відбулося між двома подіями. Упевненість у протяжності часу розділяють практично усі в західному світі, але практика спілкування в міжнародних компаніях доводить, що існують відмінності культурного ставлення до часу. Наприклад, у культурі росіян немає підкресленої пунктуальності, тому спізнення не лише можливі, але й частенько обов’язкові (у гості, на приймання і т.ін.), а от, скажімо, англійці знамениті підкресленою точністю й бережливим ставленням до часу.

В американському штаті Юта мормони (представники релігійної громади) розвинули пунктуальність до крайнощів. Вони сприймають кожну хвилину як значний елемент, суворо ставляться до запізнень і намагаються прибути заздалегідь, аби не спізнитися.

У Німеччині соціально прийнятною нормою вважається прихід на зустріч точно в домовлений час. В Америці проявом увічливості є прихід на п’ятнадцять хвилин раніше, у той час, коли в Британії навпаки допустимою межею пунктуальності є запізнення на п’ятнадцять хвилин. Значно розширені часові рамки в Італії, де традиційно дозволено запізнюватись на одну годину.

Цікаву інформацію про варіативне ставлення представників різних етнокультур до фактору часу наводить професор факультету іноземних мов Московського державного університету С. Г. Тер-Мінасова, розповідаючи про випадок, який стався з її студентом. Він запросив до себе на свій день народження на 19 годину друзів по студентському гуртожитку. Ось як він описав збирання гостей: “Німці прийшли о 18.55 і здивувалися, що нікого немає. Китайці прийшли о 19.05, довго вибачалися за спізнення і пояснювали причини. О 19.30 прийшли росіяни й угорці та сказали: “Давайте починати”. Корейці прийшли о 20.30 і досить стисло вибачилися. Американці прийшли о 21.15, були дуже задоволені, що вечірка в розпалі й не сказали ані слова про спізнення. Інші російські друзі потім ішли усю ніч”.

Відомо, що в багатьох південних країнах у призначений час не розпочинають запланованого заходу, бо заздалегідь враховують запізнення учасників, іноді на одну годину або навіть дві. А от в північних регіонах спостерігається підвищена пунктуальність. У приватних зустрічах ми бачимо, як люди, не обтяжені суворим вихованням, дозволяють собі спізнюватися на побачення. Іноді це прояв своєї значущості. Не випадково ми часто повторюємо: “начальство не запізнюється, воно затримується”. Кожен з нас відчуває, коли закінчується час зустрічі. Якщо ми прийшли в гості, то затримуватися там - ознака поганого тону: “Гості потрібні нам як повітря, але, вдихнувши, його треба видихнути”. У Франції, якщо ви запрошені на обід, треба прийти на призначений час, бо у господині підготовлений обід на певну годину і запізнення може зіпсувати страви, які вона розрахувала подати в конкретний момент. Прийти раніше призначеного часу також непристойно, бо господарі можуть бути ще не готові до прийому. У Японії ж на чайну церемонію прийнято приходити на півгодини раніше призначеного часу, щоб підготуватися до серйозного і значного ритуалу.

Такі повсякденні поняття, як день-ніч, ранок-вечір, якщо їх порівняти, наприклад, з англійськими словами day-night, morning-evening – наочно ілюструють неспівпадання культурних уявлень про час доби в різних народів.

Англійське morning (ранок) триває дванадцять годин, рівно півдоби – від опівночі до опівдня. Саме тому британці, які загуляли на вечірках приходять додому не в годину чи дві години ночі, а в годину чи дві години ранку (one/two o’clock in the morning). Потім починається день, але зовсім не day, як переклав би українсько-англійський словник слово день, а afternoon – опісля полуденний час. Як впливає із внутрішньої форми слова, afternoon триває від полудня приблизно годин до п’яти-шести коли починається – начебто вечір, що вже о восьмій годині змінюється коротенькою ніччю. А опівночі – уже, “ранок”. Тому то й шокує українців і росіян, які вивчають англійську мову, невинне англійське речення : he came to see her last night (він відвідав її минулої ночі). Зрозуміло, що насправді last night відповідає нашому поняттю вчора ввечері.

Різні культури використовують “формальні” та “неформальні” різновиди часу. Неформальний час пов'язаний з невизначеним відліком: “через деякий час”, “пізніше”, “у другій половині дня” і т.д. Формальний час, навпаки, відраховує години дуже точно: “до двох годин”, “завтра о 15.30” і т.д. Однією з найбільш частих перешкод у міжкультурної комунікації є ситуація, коли один співрозмовник оперує формальним часом, а його опонент, що належить до іншої культури, –неформальним. Перший приходить на зустріч на другу годину дня, а інший - приблизно у другій половині дня, якщо приходить взагалі.

Отже, час по-різному сприймається в різних культурах. Відчуття часу пов’язане із соціокультурними особливостями суспільства. На думку Е.Ґолла, культурно усвідомлений час є головною організаційною системою життя і комунікації, тому що за допомогою цієї системи люди виражають свої почуття та важливість своїх учинків і дій.

Кожній культурі притаманне своє сприймання й використання часу. Від того, яка цінність часу в певній культурі, залежать темп і ритм життя, типи та форми спілкування людей. Так, якщо західна культура чітко фіксує час і запізнення тут сприймається як провина (“точність ввічливість королів”), то в арабських країнах, в Латинській Америці та деяких країнах Азії запізнення нікого не здивує.

Діловий етикет європейський країн особливо підкреслює неприпустимість запізнення на важливі зустрічі. Межовий часовий інтервал – 7 хвилин, хоча в ситуації, менш формалізованій, можливе запізнення до 15 хвилин (так, якщо викладач запізнюється на заняття більше аніж на 15 хвилин, студенти мають “законне” право залишити аудиторію). В Індії ж за етикетом можливе запізнення до 40 хвилин. Араби розглядають призначення їм конкретних строків як особисту образу; ефіопи оцінюють справу, на яку витрачено багато часу, як дуже престижну: чим довше, тим краще. Окрім того, витрати часу на повільні ритуальні бесіди підвищують значущість співрозмовників в очах один одного. Для американців такі розмови – гаяння часу.

Однією з найважливіших культурних відмінностей, за Е. Ґоллом, є відмінність між монохронним і поліхронним сприйманням і використанням часу. Монохромне сприймання часу означає, що в один і той же проміжок часу можливий лише один вид діяльності, а дії мають відбуватися послідовно, одна за одною. Поліхронне сприймання часу, навпаки, передбачає, що в певний проміжок часу може здійснюватися кілька справ. Ця відмінність породжує й різні типи поведінки представників різних культур.

У монохронних культурах час лінійний, він поділяється на відрізки, заповнення яких ретельно планується. Такий час можна витратити, зекономити, прогаяти, надолужити, прискорити, пригальмувати або втратити (цікаво, що саме в монохромній культурі виникла приказка “час – гроші”). Монохронна культура притаманна для індустріально розвинутих країн, є типовою для Німеччини, США, країн Північної Європи.

У монохронних культурах час сприймається не як лінія, а як деяка мітка, тому він менш відчутний. Представники таких культур більш гнучкі в поводженні із часом, про точне використання часу вони навіть не замислюються, оскільки він не є цінністю. До типових поліхронних культур зараховують культури країн Латинської Америки, Близького Сходу та Середземномор’я.

Відмінності між представниками монохронних і поліхронних культур полягають у наступному:

- носії монохронної культури намагаються робити одну справу в один певний проміжок часу, вони достатньо замкнені, зібрані, сконцентровані на своїй роботі, не люблять, коли їх переривають в процесі якоїсь діяльності, дотримуються усіх домовленостей, відчувають відповідальність за свою роботу, намагаються не заважати іншим, пунктуальні та підтримують короткотермінові міжособистісні контакти; поважають чужу власність, рідко беруть і дають у борг;

- носії поліхронної культури, навпаки, здатні робити декілька справ одночасно, частіше переривають роботу, надають менше значення домовленостям про зустрічі. Вони часто і легко змінюють свої плани, більше цікавляться людиною та її особистими справами, аніж роботою, часто беруть і дають у борг, їхня пунктуальність залежить від взаємовідносин, вони схильні встановлювати взаємини на все життя.

Як правило, контакти між представниками монохронної та поліхронної культур не минаються без ускладнень.

Культура тілесних запахів

2010-10-17T12:20:00.001+03:00

Яка роль природних людських запахів у повсякденному спілкуванні? Чому деякі народи приховують запахи власного тіла, у той час як інші використовують їх та насолоджуються ними?

Як відомо, комунікація за допомогою нюхових сигналів досить поширена серед тварин. Тим не менше спеціальні дослідження доводять їх важливість і у людських взаєминах. Неприязне ставлення до запахів власного тіла відображує той факт, що нюх у людини функціонує досить активно, але у “прихованій” формі, тому його сигнали остаточно не усвідомлюються. Сказати людині, що від неї тхне, – означає образити її. Про когось, хто викликає відразу, англійці кажуть просто “вонючий”, а німці – Ich kann ihn nicht riechen (я не переношу його запаху), а французи petit merdeux (гімно). Прагнення сучасної людини замаскувати свої природні аромати, замінити їх на “соціально бажані” говорить про певне емоційно-експресивне значення запахів у повсякденній реальності. Оскільки наші тіла мають безліч залоз, що продукують ароматичні секреції, здається малоймовірним, що вони повністю втратили своє сигнальне значення у сучасному житті.

Окрема галузь психології невербальної поведінки, що займається вивченням природних і штучних запахів, носієм яких є людина, – ольфакторика (від лат. оlfactus – нюх), отримала свою назву у відповідності з ольфакторною системою відображення, яка базується на нюхових відчуттях людини.

Запахи людського тіла у першу чергу утворюються у залозах, розташованих в анально-генітальній зоні, а також у секреторних залозах на обличчі, долонях, стопах та іноді на грудній клітині. Запахи накопичуються у роті та на вкритих волоссям ділянках тіла.

Система запахів тіла і косметики, яка час від часу виступає безумовним невербальним індикатором індивіда, може слугувати додатковою характеристикою його іміджу. Співбесідника відштовхують запахи, які свідчать про тілесну занедбаність, надмірне захоплення парфумами, зловживання палінням, алкоголем.

Здавна відома “культура запахів” як специфічний засіб соціальної стратифікації, як характеристика функціонально-рольових взаємин індивідів, як засіб ідентифікації, встановлення тотожності, належності до однієї мікро- або макрогрупи. Проте ольфакторні сигнали виявляють свій диференційований вплив лише за певних умов, скажімо, в ситуації соціальної, сенсорної ізоляції, у контексті специфічних типів взаємодії, наприклад, інтимного спілкування між чоловіком і жінкою, догляду матері за дитиною, у ситуації лікар – хворий і т. ін. Цілком зрозуміло, що ці сигнали виконують роль додаткового індикатора загального рівня культури людини.

Роль, яку запахи відіграють у людському спілкуванні, суттєво різниться від приналежності до певної етнокультури. Етнологи зазначають, що найбільш сталий запаховий стереотип – запах “чужого” – це відомі із часів середньовіччя загальноєвропейські уявлення “O foetor judaicus!” (О смрад юдейський! – лат.), чеські народні уявлення про запах циган, вірування болгар про специфічний запах, притаманний туркам. Запаху “чужого” можуть набувати й маргінальні особи свого “соціуму”, які автоматично перетворюються на “чужих”. Специфічний запах зникає, якщо “чужі” уводяться в рамки “своєї” конфесії: охрещені іновірці “втрачають” притаманний їм особливий смрад.

Відомо, що мешканці Азії намагаються приховати пахвовий запах. Проте в деяких арабських країнах тілесний запах має в спілкуванні провідне значення. Араби толерантніше ставляться до запахів – неважливо, приємні вони чи ні, – аніж європейці чи англоамериканці. Араб не вагатиметься, перед тим як сказати приятелеві, що в того неприємно тхне з рота, так само він може прокоментувати приємний запах чийогось тіла. Араби під час бесіди постійно дихають на співрозмовників та очікують відчути подих своїх друзів, а якщо він стримується, то вважають, що друг поводить себе так, начебто соромиться чогось. Можливість відчути запах друга діє на них заспокійливо. У деяких провінціях Близького Сходу свати, запрошені подивитися молоду для родича, іноді просять дозволити понюхати її. Їхня ціль – не в тому, щоб пересвідчитися в її охайності, скоріше, те, що вони шукають – якийсь стомливий аромат її гніву чи невдоволення. Араби вважають, що характер і запах взаємопов’язані.

Бурміси виявляють свої афекти, притискаючись ротами й носами до щоки і потужно вдихуючи запах один одного. Аборигени Самоа виявляють свої афекти також доторкуючись носами і нюхаючи один одного. Американці ж, навпаки, підтримують дистанцію і пригнічують нюх.

Існує багато технік по догляду за шкірою, за порожниною рота, гігієни, способів задоволення природних потреб. Міські жителі намагаються знищити наслідки зіпрілості людини шляхом використовування різних парфумів. Сільські жителі настільки тонко не відчувають запаху поту. Піт людського тіла асоціюється ними з важкою фізичною працею, з урожаєм, який є ціллю всіх їх трудів. Селяни дивуються тому, що міські представники зневажливо ставляться до запаху поту тіла людини. Людина працює щоденно біля землі, худоби, птахів, і вони для неї є її середовищем, світом. Сільська людина сприймає всі запахи, так ненависні міський людині, як запах землі, яка годує людину. Адже відомо, що „у поті чола будеш здобувати свій хліб”, – сказав Бог Адамові [Буття 3: 19].

В історичних пам'ятках епохи Відродження (у вигляді листів), дослідники неодноразово фіксували факти, де чоловік або коханець просить дружину або кохану почекати ще два дні й не митись, оскільки він скоро повернеться з далекої подорожі. Запах людського тіла асоціювався з природністю і викликав статевий потяг.

Отож, зазвичай вважається, що запах людини – це запах її поту. Насправді піт абсолютно не має запаху. Запах же з’являється в силу існування у людини особливих мікроорганізмів, що переробляють піт у жири. Істинний же наш запах виробляють особливі залози, розташовані під пахвами, навколо сосків, на голові, близько очей, навколо ануса і на лобку. Виділений ними маслянистий секрет має запах мускусу. У жінок під час місячних і в стані сексуального збудження він посилюється.

Існує поширена думка, що деякі запахи справляють явно еротизуючий вплив або сприяють синхронізації деяких фізіологічних реакцій подружньої пари. Наші сексуальні симпатії й антипатії залежать від феромонів – виділених геніталіями пахучих речовин, що викликають в особи протилежної статі статеве збудження. Існування феромонів поки залишається гіпотетичним, хоча і щосили експлуатується парфумерною і косметичною промисловістю (випуск так званих атракантів, пахучих синтезованих речовин, аналогічних природним тілесним феромонам). Стверджується, що використання подібних засобів посилює принадність у протилежної статі на несвідомому рівні.

Легенди про чарівну силу запахів – атрибут будь-якої культури. Сагайдак індуїстського бога кохання Ками був наповнений квітами замість стріл. Афродіта змушувала людей закохуватися один в одного за допомогою пряних ароматів. У стародавньому Єрусалимі дівчина клала собі в черевики трохи мирри, і, якщо їй подобався молодий чоловік, вона намагалася непомітно доторкнутися до нього кінчиком туфлі. Вважалося, що так можна викликати пристрасть. І дійсно, запахи можуть спонукати крайнє тяжіння до особистості, що виділяє приємні запахи.

Етнографія цілування

2010-10-17T12:15:00.000+03:00

Активне використання поцілунків в етикетній поведінці східних слов’ян не раз привертало увагу іноземців. За давньою традицією, під час зустрічі після тривалої розлуки або прощаючись, а також поздоровляючи своїх родичів і друзів, росіяни цілуються тричі, повертаючи при цьому голову: праворуч-ліворуч-праворуч або ліворуч-праворуч-ліворуч. Це так зване трикратне цілування, яким зазвичай, щоденно зараз росіяни не користуються.

В Україні дотепер поширені привітання “за козацьким звичаєм”: зустрівшись у гостині, добрі знайомі обіймаються й цілуються. Поцілунок спостерігається в російській та українській культурі у спілкуванні чоловіків і жінок. У англійців він зустрічається рідко, лише в інтимних стосунках. А у народів Північного Кавказу використовуються поцілунки для привітання тільки у певних ситуаціях і, як правило, між родичами. Відома пристрасть до поцілунків французів, які завжди ритуально цілуються при зустрічі та прощанні на вечірках і тусовках, навіть з незнайомими людьми.

Як не дивно, але у деяких країнах світу такий звичайний для нас поцілунок відсутній. За даними антропологів, більш аніж дві третини населення планети не любить цілуватися у губи. Зокрема, його узвичаєна форма невідома деяким народам Африки, Австралії, Америки. Нехарактерний він сьогодні значній частині китайців та японців. В середині XIX століття, коли з 'явились перші переклади на японську мову літературних творів з Європи, перекладачам прийшлось спеціально винайти новий ієрогліф, який визначив слово “поцілунок”. У ескімосів, жителів Океанії замість поцілунку люди використовують іншу форму: труться носами чи обнюхують один одного. Отож, наперекір загальноприйнятій думці, поцілунки ескімосів – це дещо більше, ніж банальне торкання носами. Торкнувшись носами, ескімоси розтулюють губи, одночасно вдихаючи, потім видихають, стискаючи губи. Насолодившись запахом один одного, притискаються носом до щоки партнера і завмирають так на хвилину і довше.

Як стверджують фахівці, почуттєвих поцілунків прадавні європейці не знали. Не має про них згадки і в античних джерелах, наприклад, у творах Гомера. За часів правління імператора Тіберія було виголошено вердикт, який обмежував право на привселюдний поцілунок. Що ж стосується інтимних поцілунків, то римляни вважали їх привілеєм подружньої пари. Виявляти свої відчуття у такий засіб дозволялося лише у відлюдді. Порушників чекало суворе покарання.

Якщо первісні предки сучасної людини і вміли цілуватися, то, як видно, вони дуже соромилися цього свого вміння, тому що воно жодного разу не засвідчене в древньому живописі. Одну з найперших згадок про поцілунок ми зустрічаємо у ведичних текстах (написаній санскритом пам’ятці давньоіндійської літератури), що належать приблизно до 1500 року до н. е. У цьому джерелі є згадка про звичай тертися носами. Можливо, цей звичай і був прототипом поцілунку в губи.

Російський філософ В. Розин звертає увагу на те, що поцілунок не є природним атрибутом тіла чи поведінки людини, “це культурний винахід, не менш геніальний у своїй царині, аніж, скажімо, винахід колеса чи книги”.

Як би там не було, але вже давньоіндійський еротичний трактат Малланаги Ватсьяяни “Камасутра”, написаний у IV столітті нашої ери, рясніє описами різноманітних поцілунків. “Камасутра” вчить основним видам поцілунку в губи і навіть наказує, в який саме спосіб варто відповідати на кожен із поцілунків:

“Коли дівчина ледь торкається вуст коханого своїми, то це – номінальний поцілунок. Якщо ж вона переборола сором'язливість і затримала свої вуста на нижній губі коханого, то це поцілунок боязкий.

Коли ж вона торкається язиком губ коханого, то це поцілунок торканням.

Коли дівчина, витягнувши губи, цілує коханого – це поцілунок прямий.

Якщо закохані торкаються губами, схиливши голову під кутом, це поцілунок під кутом.

Якщо хтось із закоханих однією рукою ніжно оповив голову партнера, а другою підтримує підборіддя, – це закинутий поцілунок.

Коли губи закоханих, жадібно зливаються, – це поцілунок притиснений.

Затяжний або ж міцний поцілунок – тоді, коли нижню губу беруть двома пальцями і міцно цілують.

Або така жартівлива гра. Закохані прагнуть піймати губами губи іншого. Якщо дівчині цього зробити не вдалось, вона вдає, ніби плаче, і пропонує партнерові повторити спробу. За нової невдачі її вдаваний розпач повторюється, і коли партнер перестає пильнувати або задрімає, партнерка усе ж цілує його нижню губу, притримуючи її зубами. Це – перемога у грі, тому кохана від радощів заливається сміхом, дражнить партнера, пританцьовує і наспівує жартівливі пісні. Така гра можлива, коли у закоханих настає пора найвищої любові.

Коли в сні жінка цілує обличчя коханого, – це поцілунок безмежного кохання.

Поцілунок-бажання буває, коли закохані – він чи вона – цілують віддзеркалення одне одного у воді, в люстерку чи силует на стіні”.

Першими європейцями, що засвоїли навичку цілуватися, стали греки. Але справді народним взаємне цілування стало тільки в Древньому Римі. У ласих до еротики латинян існувало навіть кілька слів для позначення різних видів поцілунку.

Словом osculum називався легкий “чмок” у щічку, словом basium – більш еротичний поцілунок у губи, а словом saviolum – палкий поцілунок за участю язика.

У часи пізнього середньовіччя поцілунки вже міцно ввійшли в повсякденний побут європейців, але тут церква вирішила, що справа виходить з-під контролю. Єдиним прийнятним став вважатися тільки поцілунок як знак благоговіння перед Господом. Поцілунок же заради плотської насолоди розцінювався як гріх.

З усіх сучасних форм поцілунків найпопулярнішим є дружній поцілунок у щоку. Проте, у деяких регіонах Азії цей жест вважається інтимно-сексуальним, привселюдно його уникають навіть жінки. Тим не менше у більшості культур поцілунок у щоку є жестом, яким або обмінюються між собою жінки, або чоловік з жінкою (у деяких країнах Сходу цілують один одного у щоки також і друзі-чоловіки, особливо у стані радості в момент привітання). У Єгипті чоловік може привселюдно поцілувати жінку, лише якщо це його мати, дружина, або сестра. В Афганістані поширене таке чоловіче вітання як потрійний поцілунок у щоку: у ліву, у праву і знов в ліву. У Китаї та Індії чоловіки й жінки, які суворо дотримуються традиційних норм поведінки, на вулицях взагалі не цілуються.

У Франції у буквальному значенні слова ніхто не цілується так, як до цього звикли, скажімо, ми, цілуючи один одного у щоки у дружньму вітанні: французи губами не торкаються щоки іншої людини, а лише притискаються один до одного щоками. Ця відносно нова форма привітання, коли один з тих, хто вітається, легенько бере іншого за плечі та торкається щокою щоки адресата, має назву акколада. Так вітають один одного жінки, жінка і чоловік (у цих випадках ініціатором акколади зазвичай є жінка) і чоловіки (акколаду використовують лише близькі друзі або родичі), до речі не лише у приятельському, але й у напівофіційному оточенні.

Проте відомо, що справжній еротичний “французький” поцілунок, передбачає доторкування язиками. Термін прийшов в російську та українську мови як елемент французької культури, яка завжди вважалася культурою любові. Французький поцілунок, не дивлячись на свою популярність, викликає найбільше число непорозумінь і в той же час порушує цікавість молоді, зближуючи закоханих як ніякий інший вид поцілунку. Всі без виключення чоловіки обожнюють цілуватися “по-французьки”. Він найпопулярніший серед закоханих. Але все ж доречно поцілунок цей називати франко-англійським, бо у Франції його називають англійським, а в Англії – французьким.

В європейському фольклорі поцілунок – символ знищення зловорожих чар (наприклад, у казці про сплячу красуню). Поцілунок мав вагоме ритуальне значення. Зокрема, на Закарпатті після вінчання молода цілувала свекруху під серце, а та невістку, що символізувало майбутню злагоду й порозуміння.

На Україні широко побутував поцілунок під час багатьох свят, ритуалів. Зокрема, він означав глибоку приязнь до дорогого гостя, радість зустрічі після розлуки. Раніше на ознаку глибокої поваги до батьків діти цілували їм руку. Поширеним було “святе цілування” на Паску, коли люди цілували хрест, ікону, одне одного, примовляючи “Христос воскрес” – “Воістину воскрес”. Цей звичай символізував рівність людей перед лицем вселюдської радості – воскресіння Христа. Священик давав руку для поцілунку як символ миру і злагоди, відпущення гріхів. У християнстві поцілунок символізував взаємну любов та єднання послідовників Ісуса Христа.

Материнський поцілунок дитини, що вирушає із батьківського дому, символізував благословення і побажання щастя-долі. Цілування молодих під час шлюбного ритуалу означало єднання їх душ.

Коли виголошували клятву чи давали присягу, цілували хрест (у тому числі натільний), від чого, власне, і походить назва обряду – хресне цілування. Воно вважалося такою святою справою, що ніхто не смів порушити якимись неправедними діями. По мірі утвердження християнства хресне цілування набувало більш ритуалізованих рис, розширюючи і діапазон використання: починає практикуватися ритуальне цілування ікон, різноманітних святинь і навіть несвятинь (наприклад, замка на церковних воротах нареченими – “щоб міцнішим був шлюб”). Поруч із релігійними в Україні продовжували побутувати й народні святині – хліб та сіль, а також земля, традиція цілування якої при виголошенні клятви бере початок від запорізького козацтва.

Поцілунок мав і інші призначення в ритуалізованому житті українців. Головне з них – передання благозичливості та здоров’я (цікаво, що етимологія слова “цілунок” іде від цілісності, тобто здоров’я, звідси й цілитель – народний лікар). Цілували ж, у відповідності з давніми віруваннями та прийнятими нормами етикету, коли хотіли започаткувати обопільну симпатію, коли прагнули запобігти шкоді, коли намагалися заспокоїти дитину; щоб урятувати стадо, цілували чередника, цілували й свійських тварин – щоб приносили приплід.

Поцілунок використовувався і як знак привітання, нерідко виливаючись у досить складний ритуал. В українців Північної Бессарабії, наприклад, гість звертався до господаря або господині з поздоровленням, на що ті відповідали вдячністю, потім усі цілували одне одному руку, якщо вважали себе рівними; коли ж один із них був старший роками або становищем у суспільстві, то цілував лише молодший, а старший тільки казав “спасибі”. Така церемонія практикувалася при вітанні з усіма присутніми гостями, не розрізняючи статі.

В Україні було прийнято обмінюватися поцілунками і при прощанні, причому поцілунок означав не тільки приязнь до людини, а і взаємне прощення (до речі, прощання і прощення колись ототожнювалися). Серед східнослов’янських народів побутував навіть спеціальний обряд спокутування гріхів: напередодні Великого посту, у “прощену неділю”, слід було просити один в одного прощення, для чого відвідували всіх рідних і знайомих і цілували їх. Подібна символічність цілунка виявлялася і у прощанні з померлим: українці цілували небіжчика у чоло.

У художній літературі широко висвітлено усі ці функції поцілунку. У ХХ ст. він все частіше набуває сексуального відтінку.

У творах справжніх майстрів слова поцілунок – це вияв нестримної жаги кохання, бажання принести іншій людині насолоду, щастя.

За рішенням ООН 6 липня святкується Всесвітній день поцілунків. Це свято вперше почали відзначати у Великій Британії. Згідно із соціологічними опитуваннями, середньостатистичний європеєць протягом доби цілується близько 7 разів, молоді люди – приблизно 12 разів, подружжя зі “стажем” та громадяни старші 50 років – близько 2 разів. 12% опитаних взагалі не могли пригадати, коли цілувалися востаннє. До речі, кожне подальше покоління починає цілуватися “по-справжньому” раніше, аніж попереднє.

Соціологічні дані початку XXI століття свідчать, що 70% молодих людей від 16 до 24 років цілуються вперше до того, як їм виповниться 15, тоді як з їх батьків такий досвід мали всього 46%. Кожний десятий хлопець починає цілуватися “по-справжньому”, не досягнувши десятирічного віку.